Дві прем’єри одного дня

Херсонський театр ім. М. Куліша тримає лідерство за кількістю новинок в афіші

Фото Дениса МАКСИМОВА

Днями у Херсонському театрі ім. М. Куліша відбулося відразу дві прем’єри у постановці головного режисера театру Сергія Павлюка. На Сцені «Під колом» показали моновиставу Творчої майстерні С. Павлюка – «Лицар храму» Т. Іващенко, а на великій сцені вирувала весела музична комедія «За двома зайцями» М. Старицького.

Картина цього херсонського театрального вечора несподівано стала наявним відображенням контрастної картини буття сучасної дійсності, в якій серйозні, болючі теми межують з веселощами й розвагами, з бажанням не зважати на проблеми. Сучасна реальність, втім, як і завжди, поділена на біле та чорне, і Театр не залишається осторонь, крізь збільшуване скло своєї фантазії відповідно реагує й пропонує власні мистецькі рецепти людської розради.

У моновиставі «Лицар храму» ( на Сцені «Під колом») Валерій Гайфуллін грає роль Снайпера Степана

ПОКАЯННЯ

Режисерська манера С. Павлюка вирізняється обов’язковою яскравістю й вигадливістю знайденої форми, що в унісон переконливо співіснує з внутрішнім наповненням вистави. Дія «Лицаря храму» розпочинається задовго до безпосереднього сценічного простору. Глядачі рухаються підвальними коридорами повз фотографії людей, що здаються знайомими і потрапляють у приціл снайперської зброї, а потім і самі матимуть змогу зі справжньої гвинтівки поцілити у мішень. Таке налаштування на виставу з відчуттям зброї в руках стане зрозумілим, коли на відеоекрані на тлі кадрів розстрілу на Інститутській у 2014 році виникне напис: Героям Небесної сотні присвячується…

Присутністю відеоекрану С. Павлюк, який виступив сценографом і автором музичного оформлення, розширює невеличкий сценічний простір, дає змогу бачити, що відбувається за стінами театру, поза сценою і глядачам бачити себе на екрані наче у дзеркалі. Така об’ємна подвійність створює несподіваний ефект, людині дається можливість «розгледіти» наче під мікроскопом себе і героя вистави. Ось на екрані видно, як він рухається коридором, вкладає одним ударом охоронця і, наче привід, виникає з екрана у залі. Отак і існуватимемо у паралельних площинах: дійсність та її миттєва відеофіксація.

 

На Сцені «Під колом», відповідно задуму драматурга, С.Павлюк відтворює місце дії – горище під дахом, куди приходить снайпер, аби виконати завдання з ліквідації. Дерев’яні риштування даху, на яких зручно розміститися, у клітках тривожно шурхотять живі голуби. Снайпер Степан (Валерій Гайфуллін) одягнутий відповідно -  балаклава, військовий строй, берці, атрибути української дійсності й водночас речі, універсальні для будь-якої війни. Солдат на завданні! Розповідь Степана-Гайфулліна відбувається у формі розмови з уявними співрозмовниками, якими можуть стати глядачі, та скоріше це розмова із самим собою, а ще з тими, кого вбив. Так сповідь снайпера виходить на рівень філософської притчі про злочин і кару. П’єса Т. Іващенко має дві сюжетні лінії, історія Степана сьогоднішнього і його ж як стародавнього лицаря Ордена тамплієрів. Занурення вглиб віків режисер вирішує розповіддю Степана про сон, що переслідує його після того, як «відстріляли Майдан…» У сні він бачить свого рідного брата, який зараз, у цьому житті, – його мішень. Так через перетин кількох часових реальностей, що існують тут, за стінами, на екрані, у свідомості снайпера, у його снах і підсвідомості, вимальовується головна ідея п’єси і вистави – усі люди на землі брати, стріляючи у когось – ти вбиваєш брата, а вбивши брата – убиваєш себе!

З тексту виникають численні асоціації про протистояння сусідніх держав, про природу й вікову нескінченність війн, про силу зброї, технології брехні, про неспроможність держави захистити своїх громадян, про політичні ігри, в яких люди для влади – прості пішаки, про навалу світового тероризму. Контрапунктом усьому звучить біблійна тема Каїна і Авеля.

У намаганні знайти відповіді на світоглядні, болючі питання в образі свого героя В. Гайфуллін прагне уникати однозначності. Характер показано у розвитку. Він приходить на горище холоднокровним професіоналом, та подальша розповідь народжує співчуття й навіть прихильність до нього. Затяте переконання Степана у необхідності дати відсіч усіляким покидькам існує поряд із захопленням світом і силою зброї, а згодом змінюється тремтливою ніжністю при згадці про померлу дружину. Пронизливу оповідь про їхню любов режисер будує на тлі зображення на екрані обличчя героя, яке множиться. Це візуальне відлуння зображень, що губляться десь у всесвітах, ніби засвідчує ідею наступних реінкарнацій і обов’язкової відповідальності за скоєне. Бог є любов? Бог є руйнування? Психологічна напруженість сповіді героя зростає. На маленькому п’ятачку сцени акторові вдається створити масштаб ситуації. Він різкий і брутальний, думаючий і переконливий, стримано сильний і відверто розгублений.

З емоційно-кульмінаційного моменту снайперського пострілу режисер різко «зриває» актора у фінальний акт каяття. Степан-Гайфуллін все ж не стріляє… Шепоче: «Пече в грудях – маю серце…» Наче власну душу, що спромоглася каяття, Степан-Гайфуллін притискає до грудей білого голуба. На колінах повторює – пробачте! На тлі сотень свічок з українського Майдану чи з усіх площ та вулиць світу на екрані збільшеним планом виникають очі снайпера, який лежить, згорнувшись, як дитя в утробі матері, він готовий до переродження, він перервав ланцюг убивств.

Вистава «Лицар храму» завершується на високій ноті емоційного напруження. Її творці показали, що дорога до храму – у покаянні. Треба, щоб завжди пекло у грудях, нагадуючи, що там у людини серце.

 «РОЗСЛАБСЯ, НЕ ПАРСЯ!»

З класичної української п’єси «За двома зайцями» М. Старицького Сергій Павлюк робить справжню театральну забаву, запальну, динамічну, комедійну й музичну. Прагнучи відійти від традиційного рішення відомого сюжету про невезучу наречену Проню й пройдисвіта Голохвастова, С. Павлюк будує дію на музичному матеріалі, вирішує виставу у жанрі мюзиклу (музичне оформлення – Олег Коструб, Артем Філенко) й повністю відмовляється від побутової основи сюжету. Небуденності погляду сприяє й сценографія Ольги Гоноболіної, вона ж автор костюмів. Місце дії полювання на двох зайців сценограф представляє у вигляді парку атракціонів. Сюди, наче дітей, режисер «запускає» погратися героїв вистави. Ось у центрі карусель виблискує ілюмінацією, тут кружлятиме по колу, удаючи рух уперед Голохвастов (Руслан Вишневецький), на лавці-гойдалці любовно колихатимуться батьки Проні Сірко (Сергій Михайловський) з Явдокією Пилипівною (Світлана Журавльова), та й прилаштовуватиметься чванлива Проня (Ружена Рубльова), гиркаючись з Химкою (Олена Смирна). За різнокольоровими штанкетинами невисокого паркана, що представляє куточок стилізованого київського Подолу, вируватиме нестримним темпераментом перекупка Секлита (Світлана Добровольська), стримувана дочкою Галею (Тетяна Проворова) й підтримувана кумами та сусідками (Олександра Тарновська, Павло Костенко, Світлана Казаченко). Наче на бразильському карнавалі, виступатимуть друзі Голохвастова (Євген Гамаюнов, Андрій Клочко) та подруги Проні (Таїсія Новачук, Наталя Буренко), а Жид Йоська (Віталій Пронько) намагатиметься повернути свої гроші.

Дійство, як годиться на каруселі, крутиться динамічно й весело. Актори прагнуть створити радісний настрій, як на театральному капуснику, завзято імпровізують, вони вільні, розкуті й натхненні. Перипетії женихання Голохвастова, покладені на різностильову музику, вокал (хормейстер Ружена Рубльова) та втілені у танцях (балетмейстер Юрій Бусс), розвиваються в дусі провідної пісні вистави – «Розслабся, не парся!», і таку сучасну філософію життя сповідують усі герої. Осучаснені й перероблені пісенні шлягери, запальний музичний супровід, відомий з української кінострічки, звучать  у виконанні акторів на високому професійному рівні, вокал і хореографія доводять, що акторам драматичного театру підвладні усі жанри.

Вистава позбавлена присмаку так званої шароварщини, все вирішено стильно, іронічно, зі смаком. Проня-Рубльова гіпертрофовано негарна, у вбранні рожево-зелених кольорів, у капелюсі з пір’ям та великим бантами. У претензії на модність одягає зразу на себе «і бранзолету, і шалю, і мантилю». Отакі виразні риси інститутки з трьохмісячним терміном пансіону. Пластика актриси навмисно незугарна, бажання знайти нареченого Проня й не ховає, розум – це не про неї. Тому так довірливо вона «ведеться» на запевнення у коханні Свирида Петровича. А він справжній київський франт, який гордо дефілює у картатих штанях, спінжаку й жильотці! У цьому шаленому атракціоні почувається як риба у воді. А ще встигає й попрацювати за основним фахом. До речі, Голохвастова-цирюльника зазвичай не показують за роботою, а тут глядач бачить, що він хоч щось уміє.

Заглиблюватись у психологію стосунків героїв режисер не планував, йому не потрібні переживання, потрібен настрій. Відомі сцени й діалоги Голохвастова з Пронею, батьками, Секлитою, Галею дещо скорочені, й вони слугують лише для динамічного просування сюжету, який вщент наповнений піснями й танцями. Такий собі веселий і запальний водевіль, одне слово, «не парся!»

У бажанні зробити стовідсотковий позитивний театральний продукт, так звану касову виставу, С. Павлюк навіть ризикнув «дописати» класика. Тому у фіналі, коли Голохвастова викрито і в його руках не залишилось жодного зайця, а Проня у розпачі, режисер «дарує» їй нареченого! Жид Пронько, маленький і кумедний, але багатий, пропонує їй руку і серце. Протягом усієї вистави він закоханим поглядом проводжав свою нездійсненну мрію, і ось час його прийшов. Надзвичайно комедійно, з огляду на незавидного претендента, прозвучить  промовисте Проніне: «Сиділа-сиділа, але ж висиділа!»

 Відверта розважальність херсонської вистави «За двома зайцями» має художній смак, вона дарує таку необхідну в наш час розраду, заряджає оптимізмом і вірою, що на будь-який товар знайдеться купець. Тож, «сидіть-висиджуйте»… в театрі!

https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/dvi-premyery-odnogo-dnya