2017

Сторінка 19 з 19« Перша...1516171819

Лист другу – 9

Галя Канарська
 Світлини Анастасії Канарської

четвер, 5 січня 2017 р.

Агов, Друже!

Ось я вже повернулася з Києва. І все ніяк не можу наважитися писати Тобі листа. Це була дивна подорож, в якій в один клубок сплелись радість і біль. Цей біль ніяк мене не покидає. Я думала його в собі приглушити і писати Тобі лише про радість. Але його ні приглушити, ні забути – неможливо. Але ж ти – друг, то писатиму Тобі про все. Київ став для мене місцем втрати надії остаточно. До сліз, наче я побувала на попелищі, на руїнах своєї держави. Все в святкових вогнях, усі  вивіски на Хрещатику закликають російською і, навіть, Львів відзначився: свою каварню з круасанами він прикрасив англійською мовою. А, далі, як насмішка злісна – величезний рекламний щит з надписом: “Збережемо мову, збережемо Україну”. Відчай безмежний, німе запитання: “Навіщо загинуло стільки людей? Навіщо мерзнуть в снігах ті, що вірять?! Скільки смертей ще буде “даровано” надії-ілюзії нездійсненній?” І з цим питанням навіть немає до кого звернутися… У київському метро продають лише два жетони одній особі. На моє запитання: “Чому?” якесь вишукано вбране дівча просичало: “Потому что страна дєбільная”… Заніміло плентаюсь до Театру імені Івана Франка, щоб подивитись виставу “Таїна буття” Тетяни Іващенко. Власне заради вистав я приїхала в Київ. З присмаком гіркоти ступаю на поріг театру, бо вже маю певний досвід, що і на цій території обслуга не втішить мене українським словом, але до цього я вже звикла. (Ось що таке звичка – може, з часом я звикну і до російського Києва?!)
Тетяна Іващенко – одна з найпопулярніших українських драматургів зрілої хвилі, п’єсу про Франка і його стосунки з дружиною Ольгою Хоружинською вона написала майже двадцять років тому і, ставилася вона неодноразово. Багато режисерів інтерпретували її по-різному, більшість з них мені пощастило побачити. Якось так склалося, що саму п’єсу я прочитала аж вкінці цього літа і, з цим прочитанням прийшло усвідомлення, що Тетяна Іващенко, як автор, найбільш відповідає теорії Барта про те, що автор вмирає в мить, коли завершує написання твору. Її драматургія дає режисерам можливість знайти для себе якусь одну важливу ноту і, вибудувати на ній свою інтерпретацію. Мені здається, що більшість з них навіть уважно не прочитує п’єсу, бо благодатний текст і, навіть, окрушини тексту витягують більше чи гірше будь- яку інтерпретацію. Найближчою до авторського тексту, а, отже і, задуму, була перша вистава – в Театрі на Подолі, поставлена Віталієм Семенцовим. А, далі кожен режисер акцентував на власному баченні. Знаючи, що у франківців виставу ставить молодий та амбітний режисер Андрій Май, можна було сподіватися на несподіваний підхід.
 Глядача запускали в зал в останню мить, несподівано він опинявся на одній території з акторами. Глядацькі стільці покриті тканиною, наче глядач тут зайвий, лише за мить розумієш, що режисер свідомо поєднує глядачів та акторів на одній території, наче дає зрозуміти, що Франко – один з нас, він прожив просте людське життя, любив, боровся, мучився, він жив поруч з такими ж людьми, тільки був генієм. За мить ситуація зміниться, глядачі займуть свої місця, а на сцені залишиться п’ятеро акторів. І, розпочнуть свою оповідь зі знайомства. Першим представить себе народний артист України Олег Шаварський, розповість про себе і скаже, що гратиме Івана Франка чи, здається, матиме честь читати листи та документи Івана Франка, а, можливо, ці слова промовив актор Дмитро Чернов, виконавець ролі Івана Франка молодого, який був представлений другим. Вже не можу пригадати.
 Як ти вже міг зрозуміти, то Ольгу Хоружинську грають також дві акторки: молодість дарована Вірі Мазур -Зіневич, зрілість і біль – народній артистці України Галині Яблонській. А ще дві іпостасі зіграла Анастасія Добриніна -Ольгу Рошкевич та Целіну Журовську – якщо відверто, то був якийсь зібраний образ жінки-вамп, яка фатумом нависла над Франком. У плакатному рішенні цієї вистави, такий образ абсолютно логічний, у прагненні розібратись в життєвих колізіях Франка – ці дві жінки не переплітаються. Але ж ми говоримо про режисерську інтерпретацію, то Андрій Май дає нам швидкісну колізію життя генія, вириваючи чи вриваючи шматки його буття в шалений музичний ритм сучасного життя, майже за Брехтом актори відсторонюються і, повертаються в образ. Проживає долю у цій виставі лише одна особа Ольга Хоружинська – Галина Яблонська. Вона, як і всі актори, ритмічно входить в сьогодення і, повертається у вибраний час в минулому. Вона не акцетує емоцій, вона спокійна і врівноважена, вона усім своїм мовчання проживає найнестерпніші та найщасливіші миті життя з Франком, і майже вічність самотини без нього, бо без нього вона прожила ще чверть століття. Хоружинська Галини Яблонської – не божевільна. Вона – Боже! Вільна! І юна Хоружинська Віри Мазур-Зіневич їй під стать. Її мовчання – глибинне, її ніжність – приречено-світла, її рука ніколи не торкнеться його руки, а квилитиме чайкою на відстані болю.
 Акторське партнерство Віри Мазур-Зіневич з Дмитром Черновим по-сучасному не почуте, але є миті, які існують на межі істини. Це мить читання Дмитра Чернова: “Чого являєшся мені ві сні”, коли спів-речитатив в якусь мить прокричиться болем всього життя, а ще пошепки вимовлені слова: “Я буду боротися за самостійну Україну, незалежну”. Круговерть змінюватиметься фатальним голосом Анастасії Добриніної, правда житиме в гордій стишеній постаті Галини Яблонської. До неї приєднуватимуться світлини розвішані з двох боків глядного залу. Про що вони мовчать? Ніколи про це дізнаємось.  Вистава-плакат логічно дійшла до свого завершення. Вона для молодих, а, може, й для зрілих. Хочу вірити, що хтось  після неї захоче більше дізнатися про Франка, а, може й, навіть, перечитає п’єсу. Серед них буду і я.

 

Сторінка 19 з 19« Перша...1516171819