2017

Сторінка 5 з 20« Перша...34567...20...Остання »

Драматург Тетяна Іващенко: «Я з дитинства мислила діалогами»

Галина ЦИМБАЛ
для «Урядового кур’єра»

 

СУБОТНІ ЗУСТРІЧІ

 

Нині Тетяна Іващенко — один із затребуваних і популярних українських драматургів. Авторка 16 п’єс і 41 успішної вистави за її творами у 22 театрах України. Найперше втілення її п’єси «Принц — водій трамвая» було першою в Україні спробою театральної антрепризи. А найуспішніша її п’єса «Таїна буття» про взаємини Івана Франка та його дружини Ольги Хоружинської стала класикою української драми і не лише увійшла в нещодавно випущену першу антологію сучасної біографічної драми, а й подарувала їй назву. Минулий рік для Тетяни Іващенко став навдивовижу врожайним. Вийшла збірка п’єс «Сім акордів». Серед 10 прем’єр за її п’єсами одна відбулася на сцені давно омріяного театру — столичного ім. І. Франка. А нинішній почався виданням ще двох збірників української драматургії, куди увійшли твори Іващенко.

 

 

Драматург Тетяна Іващенко

Драматург Тетяна Іващенко

 

 

—  Пані Тетяно, торік вашу п’єсу побачила латвійська публіка…

— У невеликому ризькому театрі, яким опікується наша діаспора, поставили «Таїну буття». Їм допоміг дрогобицький театр, який передав багато костюмів із свого цеху. В тому бачу благословення Івана Яковича Франка.

— Ще одне підтвердження, що створення «Таїни буття» й сценічна доля зрештою привели вас до такого своєрідного містичного діалогу з її героєм — Іваном Франком. Це й продовження пошуків нових матеріалів про нього, і нові сценічні інтерпретації п’єси.

— Написана 1998 року, вона від початку була оповита таємничістю і збігами. Скажімо, я народилася на вулиці Франка. Там народилася і моя мама, і жив мій тато. Мене охрестили у Володимирському соборі, який теж стоїть на вулиці Франка. Мого рідного дядька звали, як і поета, Іваном Яковичем. І у Франка була сестра на ім’я Тетяна. Перша вистава «Таїна буття» відбулася в Театрі на Подолі з чудовими акторами Володимиром Кузнецовим і Ларисою Трояновською. І щойно відбувся вже дев’ятий спектакль — у Сумському ТЮГу. Я щаслива, що саме в театрі для дітей і молоді, бо вони, на жаль, дуже мало знають про Франка.

Стільки минуло років, а генія такого рівня більше нема на нашій землі. І просто необхідно, щоб Франко й сьогодні був із нами. Рідними для нього були українська, польська й німецька мови. А загалом він володів 14 мовами.

За життя Іван Якович написав більш ніж 100 томів, але видано лише 50. Мабуть, мало хто знає, що за радянських часів не можна було видавати більше томів, ніж написав Ленін. Тому багато творів Франка досі в архівах. Серце гріє й те, що Іван Якович дивовижно пов’язаний із Києвом. Тут у Павлівській церкві він одружився з Ольгою Хоружинською — дівчиною з Центральної України. Також відомо, що Франко як людина геніальна відчував Бога глибше. І мав численні розмови з митрополитом Шептицьким. А коли Івана Яковича не стало, всі казали: «Митрополит не відспівуватиме Франка. Це неможливо». Але Шептицький дуже поважав поета і теж був постаттю неоднозначною — багато знаю, бо збиралася про нього писати п’єсу. І коли з проханням про це до нього звернулася донька Франка Анна, Шептицький особисто саме в Києві у костелі відслужив по ньому панахиду.

— Остання вистава «Таїни буття» відбулася в театрі ім. Франка. Як її там сприйняли?

— Дуже добре. Художній керівник Станіслав Мойсеєв уже мав досвід роботи з моєю драматургією, коли за його часів у Молодому театрі була поставлена «Empty trash (Спалюємо сміття)», що стала лідером зборів. Побачити свою п’єсу про Франка в театрі його імені для мене завжди було мрією. Хоч, зізнаюся, на початку була стривожена тим, як молодий режисер Андрій Май її інтерпретує. А потім зрозуміла: нехай він прочитає від імені свого покоління. Як наслідок, на спектаклях аншлаги. А як мені, авторові, було приємно чути зізнання молодих глядачів, що після вистави вони не змогли не підійти до пам’ятника Франкові, що поряд із театром, і говорили, сперечалися про побачене.

Остання вистава «Таїни буття» відбулася в театрі ім. І. Франка.Фото надане авторои

Остання вистава «Таїни буття» відбулася в театрі ім. І. Франка.Фото надане автором

 

— Цікавий у вас вийшов тандем із херсонським режисером Сергієм Павлюком. Новинка — моновистава «Лицар храму» в Херсоні.

— Із Сергієм це вже четверта п’єса і п’ятий спектакль. Спочатку вистави «Ідзанамі» і «Рольові ігри» в херсонському обласному театрі. Потім уже у київському Театрі на Подолі він поставив «Замовляю любов». І досі касири театру кажуть мені, що на цю виставу зайвий квиток питають вже із 17-ї години.

А загалом кожна вистава спочатку видається чимось ефемерним, неможливим. Бо коли ти написав роман, то лише шукаєш видавця, а для справжнього життя п’єси від тебе нічого не залежить. І щоразу кожен спектакль як виграний бій — стільки перешкод і складних випробовувань.

Коли дала Сергієві свою моновиставу «Лицар храму», лише попросила: «Скажи про своє враження». Він відгукнувся одразу: «Моє!» А вперше поставили цю п’єсу в Дрогобичі, для мене у знаковому театрі. Ніби Франко сказав: «Мені це подобається». Бо вважаю цю п’єсу своєрідним маніфестом. Саме в ній духовні речі задекларовано відкритим текстом.

Робота доволі складна, бо в ній кілька прошарків. Є тамплієри і є людина, що вбиває, — кілер, який у минулому житті був тамплієром.

— Така актуальна тема?

— Так. І хоч «Лицаря храму» написано кілька років тому, я відчула: це справді актуально — війна, зброя, торгівля нею, смерть. П’єса ніби повертає людину до вічності, закликаючи замислитися, навіщо війни. У мого героя, кілера, вибір один: чи він вбиває брата за великі гроші, чи вб’ють його, якщо вийде з цієї гри. Відому заповідь про те, що не можна вбивати, тут проілюстровано небанально. Між іншим, й Іван Франко говорив про замирення між людьми, компроміси, закликав: «Забудьте про війну і руйнацію».

У моновиставі «Лицар храму» — дві сюжетні лінії: сповідь снайпера Степана нинішнього і його ж як лицаря- тамплієра у виконанні Валерія Гайфулліна. Фото надане автором

 

 

У моновиставі «Лицар храму» — дві сюжетні лінії: сповідь снайпера Степана нинішнього і його ж як лицаря- тамплієра у виконанні Валерія Гайфулліна. Фото надане автором

 

 

— А не було бажання написати прозу?

— Усе життя вважала себе драматургом. Із дитинства мислила діалогами. На жаль, у людей якесь спрощене уявлення про драматургію. Що тут писати: він сказав, вона сказала, вставив матюк. Та багато людей, які вважають себе драматургами, насправді не є ними. Бо кожна п’єса — як роман. Якщо ти не вибудуєш життя кожного персонажа, п’єса й сюжет розваляться. Не лукавитиму, що не хочу створити прозовий твір: є давня мрія про роман. І хоч драматургія — це моя фанатична любов, на жаль, драматург — дуже залежна людина від усіх: режисера, акторів, директора театру. Я ж театральна людина і розумію закон театру: автор вмирає в режисері, режисер умирає в акторах, а вони — у глядачеві. І лише тоді щось народжується. А в прозі ти сам собі цар. Але я розпочала ще п’ять п’єс, і треба їх довести до фіналу.

— Не розкриєте таємницю, про що вони?

— Поки не написано, ні. Але можу сказати про один цікавий задум. У дрогобицькому театрі звернулися до моєї п’єси «Еmpty trash» і роблять із неї балет (!). Такого не очікувала. Між іншим, у дитинстві мріяла бути оперною співачкою, не маючи ні голосу, ні слуху. І для мене оперний театр — мрія, що, звичайно, ніколи не може здійснитися. І раптом!

— А як знаходяться теми для п’єс? Самі генеруєте чи, може, замовляють театри?

— Сама, дивлячись на те, чого не вистачає глядачу. Нині відчувається, як він втомився від чорнухи і потребує більше світла й надії. Хоч нам чомусь постійно нав’язують думку, що це повинен бути той біль, який існує в реальному житті. Але я апологет позитивного. У тому і є театральний хід, коли глядач ніби розважається, а водночас і плаче, і сміється, і замислюється.

У мене є приклади допомоги театру людям. Моя улюблена актриса і соратниця Лариса Трояновська розповідала, що на «Таїні буття» завжди були школярі із сусіднього ліцею. І один з них потім виїхав у США. Надіслав у ліцей лист: «Я згадую наш ліцей. Але з Києвом у мене пов’язана пам’ять і про виставу «Таїна буття». І ще про сприйняття «Втечі з реальності» в Українському малому театрі. На виставу, що була денною, з класом прийшла одна дівчинка. Планували, що після театру вони з мамою підуть у магазин купувати взуття. Але дівчина сказала мамі: «Не можу! Не хочу думати ні про яке взуття, бо думаю лише про долю героїв вистави». Потім ця мама прийшла до режисера вистави Валентини Кімберської: «Що сталося з моєю дитиною? Вона сказала, що ніколи навіть не торкатиметься наркотиків, хоч їй уже пропонують».

— Нещодавно відбулася презентація збірника «Мотанка», де надруковано вашу «Ідзанамі».

— Для кожного драматурга надзвичайна подія бути надрукованим. Я в цьому щасливий автор. Але мені завжди хотілося, щоб був збірник, який би нас, українських драматургів, об’єднав. І це сталося завдяки Ярославу Верещакові. Він зібрав 20 талановитих драматургів, а для оформлення придумав для кожного автора українську ляльку-мотанку. І вийшов справжній витвір мистецтва.

— Пані Тетяно, до вас прийшло визнання, реалізація написаного. Пам’ятаю, як ви важко й довго пробивалися.

— Але це, мабуть, природно. У когось легко йде, а хтось ці пороги важко перепливає. Напевно, для гарту моєї душі вони були потрібні. Не можу скаржитися, це буде несправедливо, бо щороку маю прем’єри — дві-три, а торік — аж десять. Вважаю, що доля і той, хто над нею, веде мене за руку, і в цьому немає моїх особистих заслуг.

https://www.ukurier.gov.ua/uk/articles/dramaturg-tetyana-ivashenko-ya-z-ditinstva-mislila/

Сторінка 5 з 20« Перша...34567...20...Остання »