Світлана Максименко: ТРК «Львів» залишається єдиною в Україні телекомпанією, яка має повноцінне художнє мовлення

Крістіна Сафанюк, «Високий Замок»

27.08.2013

Те, що робить на Львівському телебаченні завідувач відділу літературно-мистецьких програм ТРК «Львів» Світлана Максименко, журналісти спеціалізованих культурно-мистецьких та медіа-публіцистичних видань називають «ледь не унікальним явищем у телепросторі України». І це не дивно, адже в той час, коли художнє мовлення на українських телеканалах є під загрозою зникнення, Світлана Максименко заповнює цю сьогодні неприбуткову нішу неповторними авторськими культурно-мистецькими проектами.

Любов до театру у відомої журналістки зародилася ще змалечку, тому Світлана Максименко, здобувши професію театрознавця, вже понад 20 років активно популяризує цей вид сценічного мистецтва на ТРК «Львів».

Сьогодні Світлана Максименко не просто журналіст, але й  театрознавець, кандидат мистецтвознавства, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка, автор і ведуча циклових програм ТРК «Львів». В її творчому доробку такі мистецькі проекти: «Браво», «Антракт», «Універсум Мельпомени», «Театральна афіша», «Майстер-клас», «Портрет», «Телетеатр», «Перлина слова», «Подія сезону» та унікальний архів телевізійних постановок театральних вистав.

В інтерв’ю «Високому Замку» Світлана Максименко розповіла, чому продовжує популяризувати таку неприбуткову, комерційно невигідну для багатьох телеканалів річ як театр, чи є перспектива у художнього мовлення на українському телебаченні та якою має бути політика держави, щоб телевізійний театр був почутий, побачений та належно оцінений.

 

– Пані Світлано, на вашу думку, чи є перспективи у сучасного театру на телебаченні? Адже, відомо, що окрім Львівського телебачення, жодний телеканал України не знімає телеверсії вистав.

– Звичайно є. І це не пусті слова. Наша телекомпанія може пишатися тим, що ми маємо такий відеоархів, якого немає жодна телерадіокомпанія України: це сучасні і класичні постановки. Вже записано близько 20 сучасних вистав: вистави Коломийського, Дрогобицького та Львівського театрів. Зокрема, це і вистави Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Також робимо телеверсії сучасних авторів: Тетяни Іващенко – п’єса про життя Івана Франка «Таїна буття»,  Романа Горака –  «Божевільна» –  про дружину Івана Франка;  вистава «Хочу зніматися в кіно»; «АРТ» та «Амадей» П. Шеффера про Моцарта і Сальєрі (режисер обох – Вадим Сікорський). Знімаємо й класику: вистава «Наталка-Полтавка» за п’єсою Івана Котляревського, дитячий мюзикл Богдана Янівського «Лис Микита», «У неділю рано» за О.Кобилянською, «Блакитна троянда» Лесі Українки та ін.

Серед вистав широко представлені різні колективи: Національний театр ім. М.Заньковецької, Академічний театр ім. Леся Курбаса, театри західного регіону України. У нашому доробку Львівське телебачення має такі знакові вистави: «Ідіот» за Ф. Достоєвсяким; «Дядя Ваня», «Аріадна», «Іонич», «Моє життя» А. Чехова; «Посланіє» за Т. Шевченком; «Одісея» Гомера (режисер В. Кучинський), «Земля» за О. Кобилянською (режисер Д.Чиборак) та ін. Загалом понад 20 назв!

Тобто, ми своєю роботою доводимо, що перспектива є. Звичайно, без повноцінного сприяння держави – важко. Але є люди, що люблять свою справу і популяризують театр не за гроші, а за ідею.

Тобто, ви переконані, що художнє мовлення не може бути остаточно витіснене з телеекранів? А як же Інтернет та соціальні мережі, чи не стануть вони реальною загрозою зникненню з екранів телевистав, чи мистецьких телепроектів?

 -Сьогодні Інтернет та телебачення – це два компоненти, що можуть доповнювати один одного. Наприклад, усі наші програми можна дивитися онлайн на сайті www.lviv.tv в рубриці «Онлайн трансляція ТБ». Також, зняті мною телепортрети українських митців є на каналі YouTube за адресою www.youtube.com/user/BAHb4UKU. Сьогодні багато чуємо і про Інтернет-телебачення. Тобто, сучасність та класика можуть легко взаємодіяти між собою, породжуючи зовсім інший медіапродукт.

Чи багато серед глядачів телевистав молоді? Як збільшити кількість прихильників мистецьких проектів?

-Театр по статистиці – це 5% глядачів, які цим цікавляться. Якщо ми бодай виконуємо ці 5% – значить не даремно живемо. На жаль, з тих часів, коли держава відвернулася від культури (поч. 90-х рр. ХХ ст.) фактично і глядач відвернувся від неї. Тобто, у нас виросло покоління, яке не знає, що таке театр, не відчуває культурної потреби у ньому. Якщо в 1970-х рр. не було такого села куди б театр щотижня не заїжджав – то сьогодні молодь не розуміє в повній мірі його цінності. При такій культурній політиці важко щось міняти. Звичайно, нас дивляться ті молоді люди, які відчувають духовну потребу в театрі. Я як викладач Львівського національного університету імені Івана Франка стверджую – з 1999 року у нас виросло молоде покоління акторів і театрознавців. І це дуже перспективні молоді люди. Нагадаю, що у 1999 році Львівський національний університет імені Івана Франка за сприяння Івана Вакарчука зробив те, чого у Львові не робили до цього. Він відкрив акторське та театрознавче відділення при філологічному факультеті.

Тоді ж був набраний перший в історії університету курс театрознавців. Половина випускників курсу навчаються сьогодні в аспірантурах, стають молодими викладачами кафедри театрознавства, працюють. Загалом, є частина молоді, що цікавиться театром. І це ще раз підтверджує, що театр – позачасова інституція. Впевнена, що хтось із моїх  випускників-театрознавців колись теж прийде на телебачення і буде розвивати художнє мовлення. І не за гроші, а за ідею.

Ви багато говорили про те, що художнє мовлення позбавлене державної підтримки. Чи це основний фактор, що сприяє його занепаду?

-Звичайно, для того, щоб кардинально змінити ситуацію – потрібно змінити державну політику та політику держтелерадіо. Щоб здобути глядача, йому потрібно нав’язувати те, що, на жаль, сьогодні не є прибутковим. З одного боку, сьогоднішня ситуація в сфері культури – данина часу. З іншого боку – це результат американізування нашого суспільства, яке швидше виховується на кліповому мисленні, аніж на виставах, які змушують думати, стежити за сюжетом. Це велика проблема, і це проблема суспільна, соціальна, філософська, моральна і глобальна. Ми намагаємося своїми силами її вирішити.

Наприклад, до 95-річчя Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької ТРК «Львів» спільно з театром випустили у світ подарунковий відеоальбом видатних майстрів сучасної сцени. Він може стати відеопідручником для студентів творчих вишів. У наших планах – створення відеоальбому вистав, відеоальбому про українських митців: Богдана Ступку, Бориса Возницького, Тадея Едера, Мирослава Скорика, Анатолія Кос-Анатольського… Ми розуміємо, що це вагомо та важливо, що ці архіви – наше велике багатство. Але тут існує інша проблема – технічна. У наших фондах лежать безцінні скарби: вистави Сергія Данченко, Тетяни Магар та ін.. Але, нажаль, ми не маємо технічних можливостей «перегнати» це на сучасні носії. Ми сидимо на мільярдах, але не можемо їх використати за призначенням. Нам треба повчитися берегти свою спадщину так, як це роблять американці. Вони перенесли всі фільми Чарлі Чапліна на сучасні носії і пишаються цим. Можливо, колись і ми це зробимо.

Чи на всіх телекомпаніях така ситуація, коли художнє мовлення стає рідкісним і унікальним явищем?

-На жаль, така ситуація в Україні усюди, окрім Львівського телебачення. Театри ніколи не були багатими інституціями. Микола Амосов казав: «Цивілізованість держави визначається високорозвиненою кардіохірургією». Я би сказала: «Цивілізованість держави визначається наявністю в ній театрів і присутністю на телебаченні художнього мовлення». У сучасній Росії, до прикладу, культура є ідеологією, там ця галузь дуже серйозно фінансується. Ми, на жаль, виживаємо всупереч обставинам та завдяки переконанню, що це потрібно людям. Наприклад, майже щотижня на ТРК «Львів» ідуть вистави. Здебільшого, вночі. І це не тільки у нас. Адже є вимоги комерційного часу. Я дивлюся московські канали – у них теж прекрасні фільми транслюються в нічний час. Наш світ  поділився  на  територію масової культури, яка продається і є вигідним товаром, тому і транслюється у прайм-тайм, і немасову (або класичну культуру), яка формує духовність та поступово перетворюється в культуру «для тих, хто не спить». Культура ніколи не була самоокупною, вона ніколи не приносила матеріальних дивідендів. Люди, що дивляться наші телевистави – телефонують з подяками, хоча й мають можливість дивитися повтори вистав лише в нічний час. Дирекція Львівської телерадіокомпанії, безумовно, розуміє важливість присутності художніх програм на ТРК «Львів» і знаходить для їх першого показу хороший телечас : в суботу, чи неділю.

Ви стверджуєте, що сьогоднішня ситуація у сфері художнього мовлення – данина часу. Окресліть, основні відмінності між сучасним художнім мовленням та тим, що процвітало колись.

-У 70-80-их роках ХХ ст. на Львівському телебаченні був великий відсоток художнього мовлення: від 60% до 70%. У 80-ті роки, коли  я прийшла на ТБ, була інша соціокультурна ситуація. Не було ані Інтернету, ані численних обласних телекомпаній. Було дві великі регіональні телекомпанії – Київська та Львівська, які виходили з власним художнім мовленням не лише на Україну, але й на Центральне Телебачення СРСР. Це була дуже потужна творча інституція. Сьогодні в країні інша ситуація – інша ситуація і на телебаченні. Змінилися формати мовлення, змінився час. Я прекрасно розумію, що немає ані повтору до тодішнього мовлення, ані можливостей. Адже тоді держава серйозно фінансувала художнє мовлення ( як засіб ідеології СРСР). Усі актори ставали відомим саме завдяки Львівському телебаченню, бо отримували, окрім слави (тепер це називається «піаром») ще й серйозні гонорари. Сучасний світ змінився і люди вже не будуть так жертовно працювати, як раніше. Але, до честі теперішнього керівництва ТРК «Львів», варто наголосити, що воно розуміє вагомість творчого доробку нашої  телекомпанії (адже жодна обласна телекомпанія немає відділу художнього мовлення) і прагне його відновити.

Як вдається ТРК «Львів» підтримувати художнє мовлення, не маючи на це ресурсів?

-Якби я чекала, коли мені заплатить держава – я б не зробила жодної передачі. Мені  допомагають  талановиті  відеомонтажери, оператори, які в процесі роботи над втіленням наших програм самі стають фанатами театру. Дійсно, без грошей дуже складно щось зробити. Але ми робимо те, чого не роблять навіть центральні телеканали. Скажімо, у Польщі в Варшаві мене запитували: «Ви можете знімати телепостановки вистав? Але ж це неймовірна розкіш!». Дійсно, коли я починала роботу на телебаченні у 1980-ті роки, наша телекомпанія оплачувала, тобто, купувала у театру виставу. В середньому це коштувало від 3 до 5 тисяч рублів! Вистави, що записуємо сьогодні – театри нам дарують. Таке можливо тому, що і в театрі, і на телебаченні працюють люди, які мають хороші виробничі стосунки, взаємоповагу. Мої колеги-театрали розуміють, що сьогодні телерадіокомпанія не має можливості платити за роботу акторів, а ми в свою чергу теж розуміємо – якщо ми цього не запишемо – цього не запише ніхто. Між нами існує співпраця на паритетних засадах. Ми пишемо ті вистави, які можемо технічно записати, адже не всі вистави надаються до запису в студії і не всі вистави є технічна можливість записати в театрі.

Все ж таки, чи є сьогодні попит на продукт художнього мовлення Львівського телебачення?

-Звичайно не такий, яким він був у 70-80-их роках, але, безумовно, є. Нашою телепрограмою «Портрет» цікавиться і подає до свого ефіру телеканал «Культура» та друкує журнал «Кінотеатр». У кількох  випусках «Кінотеатру»  публікуються інтерв’ю з наших програм. Ніхто, окрім Львівського телебачення, не випускає такого продукту, тому ми стаємо предметом зацікавлення київського телебачення та спеціалізованих ЗМІ.

Хто вони, герої Вашої програми «Портрет»?

-Я веду авторську програму «Портрет» з 2007 року  – це теленариси про творчий шлях людей мистецтва: акторів, режисерів, балетмейстерів, художників, театральних композиторів. Героями програми в різний час були народні артисти України: Олександр Гринько, Борис Мірус, Таїсія Литвиненко, Федір Стригун, Богдан Ступка, Лариса Кадирова, Януш Юхницький, Зінаїда Дехтярьова, Володимир Максименко; заслужені артисти України: Катерина Хом’як, Ольга Гапа, Олександр Дейцев; режисери Алла Бабенко, Федір Стригун, Роман Віктюк, Олекса Ріпко; художники: Мирон Кипріян, Євген Безніско, Любомир Медвідь, Богдан Сойка, Євген Лисик, Валерій Бортяков, Ярослав  Лукавецький, Софія Караффа-Корбут, Олена Кульчицька, Бруно Шульц; мистецтвознавці Борис Возницький, Валерій Гайдабура, Валентина Заболотна, Неллі Корнієнко, Ганна Липківська, Наталія Єрмакова, Наталія Владимирова, Ірина Волицька, Світлана Веселка, Оксана Паламарчук. Це майстри та класики театру, постаті на яких тримається наша культура. Моє завдання – вмістити у 26 хвилин ефірного часу увесь творчий шлях людини.

 

Які з ваших телепортретів варто переглянути? Що ви вважаєте своїми найбільшим досягненням?

-Я з 1976 року займаюсь професійним театром. Тому можу відділити зерно від полови. Об’єктом моєї зацікавленості є постаті, яких можна назвати знаковими. Такі як Богдан Ступка, Валерій Ботяков (видатний художник, режисер, що втілив у життя десятки телевізійних постановок); Євген Бондаренко, Віктор Робочек, Лариса Кадирова, Таїсія Литвиненко, Любов Каганова, Зінаїда Дехтярьова, Богдан Козак та ін. Всі вони зберігаються у наших архівах, транслюються на каналах УТР, «Культура». Це наша удача і багатство.

http://www.telekritika.ua/daidzhest/2013-08-27/84459