Терези буття

 

У Києві запоріжці представили глядачам особистість Івана Франка по-новому

12 березня, 2018

Гастролі Запорізького українського музично-драматичного театру ім. В. Магара відбулися на сцені столичного театру «Колесо». Чергове звернення до п’єси «Таїна буття» Тетяни Іващенко по-новому відкрило особистість Івана Яковича Франка.

Дякуючи можливості бачити десять попередніх втілень п’єси про історію подружнього життя Івана Франка і Ольги Хоружинської можу порівнювати побачене з новим прочитанням у Запорізькому театрі ім. В. Магара. Втім порівняння у мистецтві – річ зовсім не об’єктивна, використаю його хіба що для висновку про багатопластовість драматургічного матеріалу, який дозволяє митцям віднаходити у ньому співзвучність власному духовному запитові, відповідність певній художній естетиці і часу. Тому всі вистави, що переповідають один і той же сюжет про непрості й неоднозначні родинні стосунки Івана Франка з дружиною, такі не схожі і щоразу на кону – результат різних мистецьких завдань.

ЧОРНО-БІЛА ГАМА

Сценічна палітра вистави Театру ім. В. Магара аскетична. Режисер Тетяна Лещова та сценограф Надія Дворянкіна візуально використовують лише два кольори – білий і чорний. Сценічне оформлення й костюми героїв (художник з костюмів Наталія Мацук) вирішено у чорно-білій гамі, втім закладений у виставу внутрішній зміст доводить, що у цих кольорах, які апріорі заперечують один одного, існує безліч відтінків. На дослідженні людського життя, що міниться протирічними переливами, й зосереджуються творці вистави, дивлячись на нього крізь призму родини генія. Білий папір і чорні слова на ньому, чистота білого візерунку на білій вишиванці й урочистість чорної вишивки на чорному костюмі, святість білосніжності весільної сукні й суворий крій чорної сукні суперниці і, зрештою, холод білого кольору гамівної сорочки…

Перегук кольорів підкреслює контраст станів героїв і перебіг подій. Лише двох персонажів вистачить, аби окреслити безмежний всесвіт буття у спробі осягнути його таїну. Іван Франко – Сергій Собержанський та Ольга Хоружинська – Галина Капралова. Поряд  будуть дві примарні постаті, що названі Провідниками, – Анна Акішина, Анастасія Ляшиченко. Вони у мареннях психічно-надломленої Ольги перетворюватимуться з реальних людей на образи суперниць, яким належали почуття Франка – Ольгу Рошкевич та Целіну Журовську. Роздуми над тим, чому не судилося їй запалити вогонь кохання в душі Франка, а було призначено лишитися для нього тільки товаришем і соратницею, зробили життя Ольги по-справжньому трагічним.

Світ літератури, в якому опинилась молода інститутка Хоружинська, майбутня дружина Івана Франка, режисер окреслює вертикальними полотнищами з цитатами Каменяра, написаними його рукою. Тут, серед численних слів, рим, рядків на стилізованих білих сувоях, що відгороджують чорну дійсність, народжуються видіння і спогади Ольги-Капралової. Вона, як і інші дійові особи, боса, сукні й костюми прозорі. Таким виглядом прозорості вбрання Тетяна Лещова вигадує метафору суцільного оголення тіл і душ. Героям нічого приховувати, вони вийшли сповідатися, розкриватися повністю у прагненні розібратися у своїй життєвій історії, поділитися своїми таємницями.

ЕМОЦІЙНИЙ ДВОБІЙ

У просторі вистави виникає поле перетину минулого й теперішнього. Акторам доводиться весь час переходити з одного стану в інший, переживати різні психологічні мотивації. Знайдена форма якнайкраще дає можливість розкритися характерам персонажів. Перед глядачами постають сповнена надій молода Ольга, яка переживає передчуття й надію любові, й зацікавлений молодий Франко, згодом розчарована, хвора дружина і байдужий, занурений лише у свою творчість чоловік. Ніби все є у цій родині, яка мала підстави бути щасливою, але ж хіба простим людським щастям може вдовольнитися чоловік, який залишив по собі сотні томів літературних праць?

Емоційний двобій потреби кохання Ольги й неможливості відповідати цьому Івана, змагання бажань серця й тверезості розуму вирішується видовищними театральними метафорами. Ольга-Капралова у прекрасній весільній сукні, ув’язнена у білому коконі, наче у в’язниці власних сподівань і нездійснених бажань. Франко-Собержанський бере дружину на плечі як хрест. Так, це його Голгофа, свідоме рішення розуму, що прагне заглушити бажання серця. Пластичні рішення (хореографічні номери – Анастасія Ляшиченко) сцен вінчання, протиборства із суперницями, читання Франком вірша-посвяти дружині стають окремими міні-виставами у загальній тканині постановки й коштовними перлинами розквітчують її вигадливе тло. Дія підтримується емоційним звукорядом зі своєрідною музичною стилізацією української автентики, з містичними мотивами.

Відчуття трагедії подружніх стосунків Ольги і Франка режисер підкреслює моментами відсутності фізичного контакту чоловіка і жінки. Підсвідомо Франко-Собержанський уникає обіймів дружини, замість поцілунку – потискання руки, траєкторії їхніх сценічних шляхів ніби свідомо не перетинаються, існують якось паралельно, без дотиків, таке наявне небуття кохання… Ольга-Капралова хоче обійняти чоловіка, та може пригорнутися лише до паперів з його написаними віршами. Відчай бринить від неможливості поєднання двох таких достойних світів, постає образ величезної людської трагедії, мук творця, що не здатен дати любов, а живе лише своїм найвищим призначенням. Сергію Собержанському вдається переконливо зіграти одержимість поета, передати міру його людських страждань, невимовний біль від нездійсненності бажань, чоловічих і мистецьких. Такої ж високої міри трагізм долі своєї героїні демонструє й Галина Капралова. Актриса акцентує на суто біографічних рисах Хоружинської та водночас робить цей образ поза часом. Вона виводить певне узагальнення образу жінки, яка жертовно кладе власне життя на вівтар геніального чоловіка та все ж не здатна змиритися з відсутністю кохання.

У виставі точно вивірена цілісність видовищної форми, що переконливо згармонізована із глибоко психологічним змістом драми. Досягнення такого емоційного балансу свідчить про намагання серйозного, небанального художньо-естетичного висловлювання творців вистави. Образи Франка і Ольги геть позбавлені традиційно-класичного глянцю. Історичні постаті з далекого минулого «являються» перед глядачем сучасними, емоційними, живими, з пульсуючими глобальними почуттями, сенсом бажань і страждань. Сила їхніх переживань викликає щире співчуття. Осягненням драматизму історії театрові вдається викликати у глядачів відчуття духовного катарсису.

Переконливості вистави сприяє і знайдений важливий аспект, що несподівано актуально зазвучав у світлі подій сьогоднішньої України. Відомо, що О. Хоружинська родом була з Харківщини, І.Франко – галичанин. Завдяки тому, що режисер вирішує, аби Ольга у виставі говорила російською і прагнула до вивчення української, наявним стає мотив важливості й бажання об’єднання, примирення Східної та Західної України. Так ненав’язливо-тактовно театр говорить про свою художню позицію, знаходить можливість висловитися щодо дражливої нині в Україні теми.

Життя Івана Франка, історія його творчості і сімейних стосунків – приклад одвічного для людини з’ясування бажань серця і потреб розуму. На терезах будь-якої долі завжди виважується біле й чорне, праведне і грішне, до долі генія додається ще й тягар таланту. Вистава дає свій рецепт – і для генія, і для простої людини в осягненні найважливіших істин головне – втримати на терезах буття хиткий баланс розуму і серця.

Алла ПІДЛУЖНА, театрознавець. Фото надане театром