Тетяна Іващенко: “Ми є”

Журнал “Кіно-театр”, №3, 2002

Тетяна Іващенко: “Ми є”

Розмовляла Нонна Стефанова 8 лютого 2002 року

П’єси Тетяни Іващенко – сучасного українського драматурга не тільки існують у рукописах чи в друкованому вигляді, а й втілюються на сцені. В нинішньому сезоні Києва їх три, а загалом було уже п’ять постановок. 1993 року вистава “Той, хто править ритм” за п’єсою “Принц – водій трамвая”, режисер Григорій Максименко, 1996 – “Зумій за хвіст спіймати бісенятко”, Театр на Подолі, режисер О. Івахно, 1997 – “Я убив” (п’єса “Вільний стрілець”), Театр на Подолі, режисер І.Славінський, 1999 – “Таїна буття”, Театр на Подолі, режисер В.Семенцов, 2001 – “Замовляю любов” (п’єса “Секс на вихідні”), Малий український драматичний театр, режисер В.Судьїн. Наскрізна думка всіх вистав: ніщо в житті не зникає безслідно і не виникає випадково. А причину цього слід шукати в собі самому.
Для Тетяни Іващенко робота над п’єсою не закінчується після крапки в кінці останнього слова “Завіса”. Вона поряд з акторами і режисером впродовж репетицій, а потім і вистав.

Живе у Києві. Працює в бібліотеці Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.

– Коли ви пишете п’єсу, чи думаєте про те, як вона буде втілена на сцені?

– Звичайно. Якщо п’єса не втілена на кону – вона не народилася. Драматург – це “два в одному” – і режисер, і актор, і збірність усіх героїв. Якщо людина не мріяла бути актором, то ніколи не буде драматургом – вона повинна відчувати і акторську, і режисерську професію: як ідуть мізансцени, як вибудовувати стосунки між героями, тому що режисер їх теж аналізує і вибудовує. Драматург – це професія, яка залежить від групи людей, котрі збігаються в своїх думках, і завдяки їм він має можливість побачити на сцені свою “дитину”, яка живе, розвивається, росте. Тому подяка їм усім.

– Чи багато у ваших п’єсах підказок режисеру: ремарок, описів костюмів тощо?

– Їх взагалі немає. Здебільшого режисер не любить, коли автор дає забагато вказівок. Я завжди думаю: якщо напишу “зробити так” – він зробить навпаки. Тому вдаюся до хитрощів, намагаюсь писати так, щоб певна думка, яку я хочу донести, сама приходила до режисера, коли він читає п’єсу. Скажімо, “Замовляю любов” я писала, уявляючи, що там обов’язково повинен бути танцювальний номер, хоча ніде цього не вказала. Але режисер, професор КДІТМ ім. І.К.Карпенка-Карого Володимир Миколайович Судьїн відчув це, і вистава йде у двох вимірах – драматичному і балетному; другий є не менш вагомим завдяки чудовій танцювальній парі Ліліані Ребрик і Євгенові Кодашу, балетмейстеру Людмилі Попович. Якщо п’єса ставиться, автором вистави вже є режисер, і хоча я присутня на всіх репетиціях і спектаклях, можу висловити свої побажання тільки тоді, коли мене питають.

– Як ви визначаєте для себе трагедію, комедію, чи ви прихильниця мішаних жанрів?

Танцювальна пара Ліліана Ребрик і Євген Кодаш у виставі “Замовляю любов”.

– Моя п’єса “Зумій за хвіст спіймати бісенятко” – водевіль, “Таїна буття” – драма (сторінки з життя Івана Франка), а її режисер Віталій Семенцов називає цю виставу “одкровення”, “Замовляю любов” – “майже серйозна комедія”. Здається, тепер усі драматурги дозволяють собі такі нестандартні визначення жанрів. Крім того, люди кажуть, що їм важко дивитися трагедії, їм хочеться прийти в театр і відпочити від своїх проблем, отже, сьогодні глядач більше потребує комедії. Хоча я завжди тяжіла до трагедії, до драми, а поставлені вже дві мої комедії і, може, буде й третя. Я завжди дивуюсь, коли пишу, звідки приходить гумор, хоча я не гуморист, не сатирик, не іронічна людина. В спілкуванні мене сприймають як людину веселу – але це намагання заразити свого співрозмовника оптимізмом і передати свою любов до життя. Якщо не давати людині надії на полегшення або давати її тільки наприкінці п’єси – це вже трагедія. Треба звертати увагу на щось хороше і для себе його підкреслювати. В житті я людина не конфліктна. А от у п’єсах конфлікт треба безупинно загострювати, і це для мене найтяжче, бо хочу, щоб герої жили в мирі, щоб було все прекрасно, а тоді це вже не буде п’єсою.

– Як ви відчули в собі поклик писати п’єси?

– В дитинстві, навіть коли я не розуміла, що таке театр, у моїй голові весь час лунали діалоги. Тоді був дуже поширений радіотеатр, і перша радіопостановка, яку я почула років у п’ять і яка захопила мою уяву, була “У неділю рано зілля копала…” за повістю Ольги Кобилянської. Особливо мене вразив образ Тетяни: в мене були довгі коси, я зривала маки і заквітчувалась, як у п’єсі, і уявляла, що я Тетяна. Я втілюю на папері те, що в мене викликає бажання діяти, і це вливаю в своїх героїв. Коли я писала про Івана Франка – може, так і зухвало казати, – але це була спроба прожити життя великої людини. Вдалася п’єса, чи ні – це інша річ. Всі мої п’єси об’єднує тема любові, а любов – це є життя. Стосунки між Богом і людиною, між чоловіком і жінкою – теж любов. Коли вона є – виникає конфлікт.

– П’єси з сучасного життя мають реальних прототипів?

– І реальних прототипів, і водночас це збірні образи. Всі люди, які працюють у мистецтві, підглядають за життям. Я весь час запам’ятовувала діалоги – про що і як люди говорять між собою. Часом записую дещо, а потім воно якось трансформується. Бувають і ситуації, коли починаєш писати, а тобою щось керує, і герої самі починають говорити і діяти, і ти вже нічого не можеш зробити, вони ведуть. Як визначають медики, творчість – це хворобливий стан надзвичайного збудження. Для мене – це стан містичний, в який треба потрапити, як в інший вимір. І пишу я, не виходячи з того стану три-чотири тижні. Якщо я в нормальному стані, мені здається, що я не можу навіть речення скласти. Просто не вмію. Інколи перечитую якісь свої тексти, і мені здається, що я до цього взагалі ніякого стосунку не маю.

– А ви якось вводите себе спеціально в той стан, щоб писати? Як він приходить?

– Мене починає щось муляти, здається, щось заважає мені жити, тоді треба подумати, сформулювати думку, піти подивитись гарний фільм, поспілкуватися з друзями, які надихають, піти до церкви: “Господи, дай мені написати”. (Таня посміхається.) Інколи доводиться їсти цукерки, шоколад, щоб себе енергетично підбадьорити. Навіть п’ю каву з молоком, хоча так її не вживаю.

Володимир Кузнецов – Іван Франко, Лариса Трояновська – Ольга у виставі “Таїна буття”. Режисер О.Івахно. Київський театр на Подолі.

– “Таїна буття”, сторінки з життя Івана Франка – це перша спроба написати п’єсу з життя реальної людини, генія?

– Так, перша. Коли працювала над п’єсою про Івана Франка, мені було цікаво, що він думав про Бога, про всесвіт, які в нього були стосунки з жінками, бо я вже казала, і Бог, і любов – це єдине. Ми всі намагаємося розгадати цю таїну: чому нам дано саме таку долю і саме такий шлях. Завдяки акторові Володимиру Кузнецову маємо змогу відчути Франка не хрестоматійним, а живою людиною, що страждає, має якісь сумніви, сперечається з Богом, є і генієм і дитиною водночас.

– Герої ваших п’єс із сучасного життя читають Маркеса, вільно цитують поезію, говорять про Фелліні… Ви зображаєте їх такими, якими вони були, є чи повинні бути?

– Мабуть, якими повинні бути. Якщо людині нема до чого тягнутися, на тому вона закінчується. Я свідомо роблю п’єсу у двох вимірах – у звичайному, щоб вона була цікава просто глядачеві і щоб зацікавила людину, яка думає про своє вдосконалення. Коли я написала три п’єси, як на мене, дуже серйозні, де була закладена певна філософська думка, виявилось, вони режисерам не цікаві. Я зрозуміла, що здебільшого вони цікавляться веселими історіями, де треба відсторонитися й оцю серйозну філософію так закрутити, аби на перший погляд її не було видно. Так вийшло “Зумій за хвіст спіймати бісенятко”. Вистава ця іде в Театрі на Подолі уже шість років. За цей час чимало відбулося курйозів – бісенятко ніби втручається в сценічну дію. Одного разу під час вистави впала стіна, до якої причеплені двері, що в них заходить герой. Сергієві Бойку – це блискучий актор, імпровізатор – нічого не залишалося, як сказати: “От будують, навіть стіни падають” – і поставити ту стіну на місце. Іншого разу двері відчинилися до того, як Сергій мав зайти, він упав у двері зарано, і вже його прекрасній партнерці Ларисі Трояновській довелося виходити із ситуації та імпровізувати.

– А як сприймають ваші п’єси?

– Після вистави “Я убив” незнайома жінка, котра сиділа біля мене, каже: “Гарна вистава, але в цьому театрі ще я вам дуже рекомендую піти на комедію “Зумій за хвіст спіймати бісенятко”. Я подякувала, і сказала, що обов’язково піду. До “Бісенятка” глядачі просять написати продовження стосунків між героями. Хоча п’єси сприймають по-різному. Так, про виставу “Замовляю любов” критик сказав, що це схоже на мексиканський серіал, а режисер, який прочитав п’єсу, сказав, що вона дуже жорстока і нам зараз це не потрібне, нам би чогось такого романтичного, доброго, на зразок мексиканського серіалу.

Тетяна Стебловська – Віра Миколаївна, Олександр Галафутник – Кирило у виставі “Замовляю любов”. Режисер В.Судьїн. Малий український драматичний театр.

– Давайте поговоримо про сучасну українську драматургію.

– Нині можна почути: “Чи існує сучасна українська драматургія?”. Це дивно, тому що в Україні багато драматургів, є Гільдія драматургів, є люди, які ставлять свої п’єси і в Києві, і в інших містах. Не можна сказати, що глядач не цікавиться сучасними п’єсами. Хоча я розумію режисерів, напевно, не можна надавати великий зал під сучасні п’єси, на них люди не підуть масово. Але невеликі театри, маленькі сцени доводять, що люди ходять і їм цікаво.

– Є чимало режисерів, які кажуть, що українських драматургів немає. А вони намагаються шукати цих драматургів? Чи часто до вас звертаються із запитаннями про п’єси?

– Багато сучасних українських режисерів живуть за принципом “Нема пророка у своїй Вітчизні”. Їм здається, що в Україні такого драматурга, який би їх зацікавив, не може з’явитися. От в Москві, в Санкт-Петербурзі є. Або якщо тебе визнають за кордоном, в тій же Москві, то ти вже знаний і тут, а інакше нікому не цікавий, твої п’єси – це хуторянство. Тому режисери цікавляться рідко. Може, раз на рік хто підійде і щось запитає.

– А як з друком п’єс, адже режисер, який цікавиться, мусить знати, де можна прочитати їх?

– Я зверталася в деякі журнали, кажуть, що новели, романи, повісті будуть друкувати з задоволенням, а п’єси їх не цікавлять.

– Чи могли б ви писати в стіл?

– Не та доба. Що писати в стіл? Все вільно – пиши, що завгодно. Інша річ чи будуть тебе ставити? Як і кожна людина, я сумніваюсь, іноді мені здається, що я бездарна, без таланту, я собі кажу – все одно, якщо мене щось переповнює, я повинна писати, сподіватись на свій шанс. Адже доля ніколи не каже, коли вона його дасть. І жахливо, коли ти не будеш готова, в тебе не буде такої п’єси. Наприклад, я колись дуже хотіла і намагалась писати сценарії, але потім покинула. І от у мене питають, чи маю я сценарій, а я до цього шансу не готова. Хоча така мрія потаємна в мене є – працювати для кіно. Маю надію, що буде колись сценарій, і, може, навіть спроможусь на цілий серіал.

– Які п’єси, на ваш погляд, зараз найбільше цікавлять режисерів, акторів?

– Сьогодні всі тяжіють до комедій. І, звичайно, безпрограшний варіант – класика, яку всі намагаються осучаснити. Наші режисери не вірять глядачеві, що він зможе сприйняти сучасну п’єсу. За кордоном існують театри сучасної драматургії. Якби такий театр відкрився в Україні, я думаю, було б дуже багато п’єс для постановки, і свій глядач знайшовся б. Відкрити нове ім’я – це ризик. Режисери взагалі не довіряють сцену молодим драматургам, і серед тих, хто зважився на такий експеримент – заслужений діяч мистецтв Віталій Малахов, художній керівник Театру на Подолі. Це людина яскравого темпераменту, талановита, яка дуже відчуває час, іде на ризик і вірить у позитивний результат. Він розуміє, що глядачеві цікаво побачити на сцені себе, свої проблеми. Від акторів, особливо від жінок, чую, що їм хотілося б зіграти сучасну жінку з її болісними проблемами, нездійсненими мріями, тобто зіграти те, що сьогодні хвилює. Мені здається, актриси налаштовані на сучасні ролі. А взагалі найприємніше для акторів і режисерів – це робота. Буду намагатися писати, щоб акторам хотілося грати, щоб наш глядач із задоволенням приходив у театр і щоб не виникало питання, чи є українська драматургія.

http://www.ktm.ukma.kiev.ua/2002/3/ivashchenko.html