Київське «Відлуння»

— Мені чомусь завжди здавалося, що я знаю щось таке, про що обов’язково треба розповісти всім, щоб мої переживання змогли разом зі мною відчути інші люди. Ще зі шкільних років я брала участь у різноманітних виступах, читала вірші, до мене придивлялася Фаїна Соломонівна Ковалевська, яка підготувала до акторської професії багатьох київських акторів, вона запропонувала мені займатися в гуртку художнього читання. І я вирішила вступати до театрального ВНЗ, закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, навчалася в Леоніда Артемовича Олійника.

1988 року сталася для мене знаменна подія — я пробувалася в Театр на Подолі. Й дуже вдячна, що художній керівник театру Віталій Малахов узяв мене до своєї трупи. Відтоді цей театр став для мене рідною домівкою, на його сцені я отримала змогу втілювати всі свої творчі задуми.

— Ви зразу увійшли в репертуар?

— Першою моєю роботою була вистава «Интермеццо» за творами Паустовського, я грала зі струнним квартетом. Поєднання слова й живої музики в чудовому класичному виконанні — це були щасливі акторські моменти. Потім із цими ж музикантами я зробила ще одну моновиставу — «Соната для трьох А» за творами Марини Цвєтаєвої. Зараз я трохи переробила її й граю вже у супроводі музичного запису, а не живої музики, змінилася й назва — «Любви старинные туманы…». Дуже цікавою була робота у виставі «Небожителі» із Віталієм Малаховим. Працювати з цим режисером — велика насолода й серйозна школа для актора. Вистави останніх років — це й «У степах України», «Морфій», «Опера мафіозо», «Маленька нічна соната», «Фараони», «Дядя Ваня», «Передчуття Мини Мазайла».

— Вас пов’язує творча співпраця з драматургом Тетяною Іващенко, ви зіграли в чотирьох виставах за її п’єсами, вам імпонує творча манера цього митця?

— Мені завжди хотілось попрацювати в комедії, не просто побутовій, а з ліричним підтекстом. Такою п’єсою виявилась «Як вийти заміж», яку ми з Іващенком й режисером Олександром Івахном запропонували поставити в Театрі на Подолі. Добре, що нас зрозуміли в театрі, й ось вистава живе понад сім років. Дуже цінною для мене вистава «Таїна буття», в якій ідеться про непрості стосунки Івана Франка з його дружиною. Це — дуетна вистава, в якій ми з моїм партнером, чудовим і талановитим актором Володимиром Кузнецовим, уводимо у с віт пристрасних почуттів, поезії, творчості, разом із глядачами шукаємо відповіді на вічні питання стосунків чоловіка й жінки. Остання прем’єра за п’єсою Тетяни — «Мне тесно в имени своем…» відбулася в театрі «Сузір’я». Це — також дуетна вистава, герої — Айседора Дункан і Сергій Єсенін, знову емоційний двобій любові-ненависті, двох світів — чоловічого й жіночого. Єсеніна грає актор Євген Нищук, а постановку здійснив Віталій Борисюк. Така плідна співпраця дає мені підстави сказати, що я — актриса драматурга Іващенка, бо дуже добре відчуваю її стиль, манеру, в усьому збігається наше розуміння театру, завдань мистецтва, людських стосунків.

— Створюючи образи таких конкретних осіб, як Айседора Дункан, Ольга Хоружинська, які акторські завдання ви ставили перед собою?

— Звичайно, це дуже відповідально й, можливо, навіть можуть виникати сумніви, а чи маю я право? Але якщо замислитися, то на прикладах доль цих видатних людей ми можемо дослідити всі людські почуття, вони переживали все, як будь-яка людина, просто їхні стосунки сприймаються гостріше. У цих образах мені хотілось дослідити, хто ж такі жінка-доля, жінка-матір, жінка-муза, жінка-любов. Може, все вміститися в одній жінці, чи в кожній іншій іпостасі повинна бути друга чи третя жінка. Головне — мені хотілось сказати цими образами ось що: в жінці, яка поруч із чоловіком, незалежно від того, чи він — геній, чи — звичайна людина, треба бачити жінку, тому ніхто не має права вказувати, що її місце лише на кухні.