Уривок зі статті про засідання творчого об’єднання критиків Київської організації НСПУ, на якому йшлося про сучасну драматургію.
…Кілька років тому Спілка театральних діячів вирішила вступити до Міжнародного інституту театру і реформуватися відповідно до світових стандартів — як об’єднання асоціацій за професіями: режисерів, сценографів, критиків тощо. Асоціацію драматургів Національної спілки театральних діячів України назвали як об’єднання: конфедерацією.
Звісно, авторів, яких активно ставлять, небагато – А. Крим, Т. Іващенко, Неда Неждана, В. Тарасов. Але їх мало навіть за сприятливих умов – надто це важка й елітарна професія, а особливо в Україні, де театрів дуже мало, а підтримки сучасної драми – ніякої. Проте навіть перелік драматургів, які друкуються й ставляться – чималий: і старші – В. Канівець, В. Шевчук, Р. Феденьов, В. Босович, В. Фольварочний, Я. Верещак, В. Гітін, І. Коваль, Б. Жолдак, О. Клименко, і «середнього віку» – О. Миколайчук-Низовець, В. Герасимчук, О. Танюк, С. Щученко, О. Погребінська, О. Ірванець, О. Вітер, С. Новицька, Л. Подерв’янський, І. Липовський, Ю. Паскар, О. Гаврош, менше молодшого – А. Багряна, А. Вишневський, П. Ар’є. А ще є переважно «дитячі» автори – Ю. Чеповецький, Н. Шейко-Медвєдєва, С. Лелюх, Н. Симчич. А ще російськомовні – окрім згадуваних, та ж А. Яблонська, про яку в нас, як годиться, заговорили лише після загибелі.
Проблема полягає не в тому, що українські драматурги — нездари чи не знають театральних законів, і не в тому, що режисери не розуміють нових п’єс. Головна проблема в тім, що вони опинилися в ситуації «війни» – передусім, між старою та новою театральною системою. Під «старою» я розумію штучну систему, придуману радянською владою, що передбачала тотальне фінансове забезпечення театрів в обмін на тотальний контроль – цю систему намагаються залишити незмінною й сьогодні, але немає ані можливостей тотального фінансування, ані потреби ідеологічного контролю. Таким чином, маємо артефакт, що не є й не може бути життєздатним в умовах нового часу. «Новою» я називаю систему організації театральної справи, яка давно вже є нормою для країн із розвинутою театральною культурою. Її переваги у множинності й конкурентності. Основна ідея «нової» системи — відносна рівність театральних труп. Держава фінансує не утримання самої трупи (як зараз відбувається в нас), а забезпечує реалізацію конкретних проектів…