Це найвідоміший і найскандальніший з доброго десятка поетових романів. Власне, у п’єсі йдеться про цілий ряд романів – між двома митцями, між Айседорою і радянським урядом, між Єсеніним і його поезією, між людьми і алкоголем.
Сергій Єсенін і Айседора Дункан
І ще це твір про шалені ревнощі: він ревнує її до “коханців з половини Європи”, до її слави, її грошей, за рахунок яких і живе півтора роки по світах, до її загиблих дітей, чию фотографію він розриває, до її відданості танцеві і хореографічній школі, до її атеїзму (“Бог є один, – каже вона, – ліжко!”), нарешті, до її закоханості у нього. Вона ревнує його до кожної пляшки і кожної молодшої за неї жінки, до його віршів, до його незалежності.
“Єсенін” – Євген Нищук, “Айседора” – Лариса Трояновська.
Професійна танцівниця ревнує з приводу самодіяльних, але дуже щирих танців поета. Він не розуміє її фемінізму й усіляко насміхається з нього. Він ревнує її до Заходу, де російський гульвіса абсолютно чужий. І при цьому вони ще й ніжно люблять одне одного. Вона – по-материнськи, терпляче і самовіддано. Він — вовкувато, немов розбещена дитина. Це кохання, густо замішане на ненависті і взаємній залежності.
На сцені тільки він і вона. І ще шість великих ляльок. Дві з них зображають їх самих же, ще чотири – їхніх знайомих. П’єса-діалог, де всі дії відбуваються у різних готельних номерах. При мінімумі зовнішніх подій вона має максимально напружену драматургію. Акторам часто бракує звичайних слів, тому вони переходять на танець, спів, поезію. Якщо простішим людям легше притертися одне до одного, то цим виявилося практично неможливо. Злиття акторів із своїми образами надзвичайно щільне. Пластикою передається не менше, ніж словами: коли герої нещадно сваряться, їхні рухи свідчать про зовсім протилежні почуття.
Про якусь ще хлопчачу, інфантильну грубість як найвищий вияв ніжності. Про бажання коханки-матері і відлучити Сергія від горілки, і нею же привернути поета до себе. Його звинувачення “Ізадори” у жіночому алкоголізмі як відчай з приводу власної невиліковності. При всьому тому роман не виглядає, як щось приречене. Причиною, мабуть, нестримна енергетика, котрою актори буквально освітлюють зал. Це роман-міф, який неможливо переказати – хіба що протанцювати, прокричати, виспівати.
Вистава відбулася в рамках започаткованого Закарпатським театром ляльок Міжнародного фестивалю камерних театрів, аналогів якому поки немає по цілій Україні. Даний спектакль засвідчує дуже високий старт фестивалю, спростовує приказку про “лиху беду – начало”. Щорічний фестиваль обіцяє стати однією з найяскравіших мистецьких подій на Закарпатті.