Журнал “Український театр”, 2014, № 3 надрукував статтю Алли Підлужної “Небезпечне перехрестя” про виставу Херсонського театру ім. Куліша “Ідзанамі”. П’єса Тетяни Іващенко, режисер-постановник Сергій Павлюк.
Алла ПІДЛУЖНА
Драматургія Тетяни Іващенко широко представлена в українському театральному просторі. До неї звертаються різні театри, різні режисери. У п’єси «Ідзанамі», тему якої автору навіяв роман «Шовк» Алесандро Барікко, досі не було сценічної історії. І от відбулося її першопрочитання. В Херсонському академічному музично-драматичному театрі ім. М. Куліша постановку «Ідзанамі» здійснив Сергій Павлюк.
Простір Сцени під дахом Херсонського театру ім. М. Куліша на виставі «Ідзанамі» Т. Іващенко відразу занурює глядачів в атмосферу країни сходу сонця. Співіснування загадкового світу Японії й вишуканого шарму Франції, місць, де розгортатимуться події, вирішені сценографом і художником по костюмах Ольгою Гоноболіною рознесеними по боках сцени білими ширмами: традиційною японською, з розсувними дверима – праворуч і європейською пересувною ширмою – зліва. Своєрідним містком, що єднає дві країни, стає центральна споруда, вигляд якої нагадує Торії – вхід до синтоїстського храму у вигляді літери П з двома перекладинами. Візуальним центром цієї конструкції є великий конус стилізованого японського головного убору. Стіна з бамбука завершує споруду. Декорації прикрашені зображенням ієрогліфів. Симетрично з двох сторін на перекладині пагоди підвішено клітки для птахів. В них «ув’язнено» бамбукові палички-дзвіночки, від коливання яких чується звук вітру, що співає… Між клітками на ниточці літає біла паперова пташка – орігамі та й насолоджується свободою.
Сценографічним образом вистави і головною ідеєю постановника Сергія Павлюка (він же автор музичного оформлення) стає споруджений посередині сценічного простору японський сад каменів зі справжнім піском, увінчаний гілкою сакури. Японський сад – це не просто місце для відпочинку чи насолоди природою, це, перш за все – роздуми про світобудову, роздуми про своє призначення на землі. С. Павлюк бере за основу реальний японський філософський сад каменів, та змушує його працювати на вигадане театральне рішення. Пісок, на якому японці можуть писати окремі слова, цілі послання – вічний, він здатний донести сенс написаного, може він й назавжди «поховати» його, миттєво знищивши. Майже жива рухливість піску подібна до мінливості почуттів, ось вони є, вони реальні й здається відчутні на дотик, аж раптом – подих вітру й від хитросплетінь пристрасті, як і від стертого слова на піску, не лишилося й сліду…
Образ саду каменів у виставі багатофункціональний. Цей прямокутник піску сприйматиметься і землею іншої країни, й межею прикордоння, поверхнею для написання любовних послань, таємних знаків, точкою медитації, місцем зустрічей та сакральних звернень до Богів. Він буде жити власним життям, немов окрема дійова особа, що може серйозно вплинути на хід подій.
Взагалі, декорації вистави можна розглядати наче живописну картину, на якій переважають обов’язкові для японської культури червоні, соковиті кольори, вирує жива стихія вогню, повітрям пливуть запахи благовоній, аромат червоних і білих пелюсток троянд, химерно виблискує палітра світла (художник по світлу Сергій Яковенко).
Режисура Сергія Павлюка в будь-якій виставі вражає дивовижним, приголомшливим вибухом творчої фантазії. Він завжди логічний, послідовний, винахідливий, його рішення виразні, зрозумілі, емоційно виправдані для глядача. Не змінює собі режисер і в «Ідзанамі». Знаючи, що в японському театрові враховується все до найменших деталей, С. Павлюк також філігранно вибудовує дію і своєї вистави. Актори чітко дотримуються канонів жанру, музика ідеально вплітається у сценічну оповідь, створюючи потрібну атмосферу сприйняття, у костюмах вгадується епоха, вони відповідають характеру кожного персонажа. Грим, зачіски, аутентичні аксесуари, гра з японськими масками – все це гранично переконливо в заданій стилістиці.
Історію кохання, що стала основою сюжету «Ідзанамі», Тетяна Іващенко співставила із божественною силою. Розпочавши п’єсу легендою про любов Бога Ідзанагі та Богині Ідзанамі, проводячи певну паралель із Адамом та Євою, автор стверджує, що чоловік і жінка в любові уподібнюються Богам. При цьому вона акцентує на фінальному висновку – часто люди шукають своє щастя десь далеко, не помічаючи, що воно поруч.
Події життя двох сімей, французів Ерве і Мадлен та японців Асагао і Хара Кея розгортаються паралельно. Вони молоді, люблять один одного, мріють про продовження роду, здається, все стабільно й безхмарно. Але варто Ерве поїхати до Японії за кладками шовкопрядів для свого бізнесу й зустріти там Асагао, як його душевний спокій втрачено. Екзотична красуня не йде з голови і серце розривається між японкою і дружиною.
Вистава вийшла досить динамічною за рахунок контрастної зміни ритмів існування двох місць дії. Зосереджена спокійна лінія її японської частини емоційно контрастувала з вибухом безтурботності французької. Метафора співіснування двох світових культур – східної та європейської представлялася режисером гранично театрально. Він щедро користується прийомами тіньового театру, театру масок, знаковою грою віял. За допомогою вишуканої пластики живих тіл «малювалися» прекрасні гравюри, що символізують потужність сили кохання, красу фізичної любові. (Балетмейстер Юрій Бусс). Чуттєва естетика Сходу вібрувала відчуттям цнотливого еротизму, таїнства тілесних стосунків чоловіка і жінки.
Фіглярство Заходу проявилося у гротесковому образі Клодьє (Андрій Клочко), друга Ерве. Режисер пропонує йому заспівати Марсельєзу українською мовою: «Лютий ворог наступає проти нас!» і це в нинішній національній ситуації звучить абсолютно однозначно. Як і слово «хреново!», що вирвалося у Мадлен в розмові з чоловіком. Французький аристократ різко реагує: «Моветон! Так лаються лише російські мужики!». Отаким чином дійсність вривається в дію і ці акценти переконливо відігравали актори. Про їхню гру можна сказати – ансамбль. Впевнено й органічно ведучи кожен свою партію, виконавці зуміли передати глибокий зміст цієї історії. Стриманою, розумною француженкою, яка веде прекрасний будинок і понад усе любить свого обранника, постає Мадлен (Олена Пасько). Ерве (Сергій Мевша) створює образ чоловіка, враженного пристрастю, зачарованого загадковою країною та японкою, яка зустрілася на його шляху. Наскільки виразні сцени його божевільного бігу по піску, розмови над тим же піском з Асагао, любові з нею!
Обличчя актора Вадима Саввіна глядач не бачить, він в образах Кадзума-сама і Мадам Бланш постає у виразних масках, та пластикою рук і голосом він створює колорит і передає характерність обох персонажів.
Особлива акторська удача – образи Асагао (Олена Боруцька) та Хара Кея (Дмитро Базавлук). Тремтлива, ніжна, покірна, зосереджена, такими фарбами яскраво змальовує характер своєї героїні О.Боруцька. Пластика, манера говорити, рухатися – все видає глибоке занурення в образ японки, закоханої в чужоземця й вимушеної коритися чоловікові. Хара Кей-Базавлук – справжній самурай. Зовнішній вигляд, мова, уміння поводитися з мечем, глибинна мудрість воїна, бажання й необхідність слідувати ритуалам, робить образ самурая завершеним, аж до здійснення обряду харакірі, що його графічно чітко виконує актор за світловою ширмою тіньового театру.
Жака Клодьє А.Клочко грає широкими, гротесковими мазками. Під личиною жартівника, який не розлучається з пляшкою, ховається чоловік, що страждає без любові, шукає її. Вигукуючи слова української Марсельєзи, з кривляннями витанцьовуючи з японською маскою на потилиці, француз наче демонструє моменти некерованості людини, що часом можуть виявитися досить грізними.
Вистава «Ідзанамі» Т. Іващенко вийшла, завдяки режисерському задуму С. Павлюка, багатошаровою. Вихор пристрасті, кохання, чуттєвості, що підкорює всіх героїв, не здатен все ж приховати головну думку про небезпеку перетину різних культур, світоглядів, менталітетів, традицій, про хисткість межі духовного взаємовпливу й проникнення, про небезпеку дотику несхожих життєвих понять, про незмінність шляху людини до істини. І нехай в одному з афоризмів вистави йдеться: «Хто пізнав істину, не живе на цьому світі», люди не втомлюються «малювати» свої почуття на піску. Та раз по раз їх здмухує невблаганний вітер.