У Києві відбулися гастролі Першого українського театру для дітей та юнацтва
Про діяльність театру «День» спілкувався з директором — художнім керівником Юрієм МИСАКОМ:
— Ми давно не бували в столиці, а такі поїздки для акторів відіграють значну емоційну роль, бо це і відповідальність, і радість, і якісь очікування. Колись були обмінні гастролі з Київським ТЮГом, ми згадуємо їх і дуже хотіли би ще раз здійснити великі гастролі у столицю. Але й такі нетривалі мають своє неоціненне значення. Дуже відповідально показувати свою роботу вимогливому київському глядачеві, ще й присвячену такій визначній постаті, як Іван Франко.
— Розкажіть про творче сьогодення вашого колективу.
— Наразі наш театр переживає певні зміни, новації. До традиційного репертуару для дітей додався дорослий репертуар, і це привернуло увагу до театру чи не найскладнішої аудиторії — старшокласників, яка за останнє десятиліття була майже втраченою для нас. Найпоказовішою в цьому сенсі виявилась вистава «Втеча з реальності» Т. Іващенко. Цей матеріал порушує болючі проблеми молоді, суспільства, дуже актуальний і надзвичайно цікавий для старшокласників. Вистава вийшла емоційною, яскравою, в ній присутня музика С. Вакарчука. Також неординарною вийшла й постановка другої вистави за п’єсою драматурга — «Таїна буття», де образ Івана Франка постає не хрестоматійним, а з іншого ракурсу — суто людського. До речі, мені здається, що в нашому мистецтві не вистачає творів із саме таким поглядом на наших духовних велетів, коли глядачеві стають зрозумілими душевні й людські переживання, коли ніби наближаєшся впритул до генія. Франко не пам’ятник, а жива людина. Бачу, як реагують, уважно слухають глядачі, а після перегляду в них виникають дискусії та зацікавленість, а це найголовніше.
— Чи використовуєте інші форми залучення молоді до театру, крім безпосередньо показу вистав?
— У нас існує проект «Театральна педагогіка», який я зініціював. Суть його в тому, що в усіх школах міста створюються театральні гуртки, діти готують свої роботи, а потім ми добираємо конкурсні роботи, і протягом тижня у березні показуються кращі роботи. Відбувається обговорення, діти бачать реальні результати своєї праці, вони змагаються, прагнуть перемогти, і це якнайкраще сприяє тому, щоб вони по-справжньому захопилися мистецтвом театру.
— Чи відбулися зміни у вашому колективі, встановився певний баланс сил, як відбувалися ці процеси?
— Як патріот свого театру, відзначу, що все гаразд. У театрі, який довго був запущений, треба було позбавитись баласту, що виник за роки бездіяльності. Я отримав підтримку управління культури, і ми розпочали перебудову. Когось звільнили, натомість прийшло багато молоді з акторського курсу, де я викладаю, і це дуже хороше поповнення трупи. Я започаткував політику запрошення на постановки інших режисерів, і це стимулює трупу та є потрібним для творчого пожвавлення. Відкрили малу сцену, сцену під колом, плануємо зробити «Кишеньковий» театр — експериментальний майданчик у кімнаті. Ми тісно співпрацюємо з мистецьким гуртом «Драбина», у нас відбувались також драматургічні читання. Зараз спільно з «Драбиною», режисером Андрієм Приходьком та художником Богданом Поліщуком ставиться п’єса «Зерносховище» Наталії Ворожбит. Кілька років тому ми розпочали працювати і для дорослого глядача, робити так звані вечірні вистави, це значною мірою розширило нашу глядацьку аудиторію.
— Нині багато діячів мистецтва допомагають бійцям АТО і переселенцям із Криму та сходу. Знаю, що ваш колектив теж не стоїть осторонь, коли наша країна палає у вогні війни…
— Як і інші львівські театри, ми даємо благодійні вистави, переказуємо кошти, закуповуємо для військових теплі речі, прибори нічного бачення, декілька наших працівників було призвано до армії. Велику акцію ми провели в межах проекту «Театральна педагогіка». Спільно з управлінням освіти, навчально-методичним центром освіти Львова провели благодійний аукціон-ярмарок виробів, що їх діти виготовили власними руками. Діти виявили дива фантазії, вони створили найрізноманітніші речі — від живопису до різних смаколиків, а виручені гроші ми передали на реабілітацію поранених бійців АТО, які перебувають у львівських госпіталях. Наші актори їздять із концертами до поранених бійців — це такі душевні зустрічі. Лікарі відзначають, що актори зробили справжнє диво — поранені, які тижнями не розмовляли, під кінець зустрічі разом із нами заспівали «Червону руту».
Я вважаю, що театр — це другий фронт та мистецький культурний тил. Зараз дитячий театр мусить працювати ще активніше, бо це наше майбутнє. Найбільше моє бажання, щоб наш театр пожвавлював театральне життя Львова. Є чудова творча молодь, творчо працюють головний художник Дар’я Зав’ялова, балетмейстер Нінель Збєря, чергові режисери, всі об’єднані бажанням творчих відкриттів на нашій сцені.
— До деяких театрів Західної України і до Києва зверталися актори з окупованих територій, і вони знаходили підтримку й розуміння колег, ваш театр теж долучився до цієї благородної справи?
— Так, до нас звернувся режисер із Донецька Євген Чистоклетов, свого часу він працював і в Макіївці — тоді, на щастя, була вакансія режисера, і зараз він уже приступає до роботи в нашому театрі…
Нині існує загальна проблема для всіх українських театрів. Вона полягає в недостатньому розумінні значення культури для суспільства. Культурою ніхто особливо не займається упродовж багатьох років. Необхідна розробка стратегії, певна дорожня карта, за законами якої треба жити. Лише об’єднавшись навколо культури, ми переможемо!
Українська пісня з’єднала вояків і акторів
У час, коли гастролі – явище рідке, приїзд до Києва театру з іншого міста – певна подія. Тим більше, коли це театр зі Львова та до того ж, який майже десять років не демонстрував киянам свого мистецтва. Йдеться про Перший український театр для дітей та юнацтва. І хоча це була лише одна вистава, нещодавня прем’єра «Таїна буття» Т.Іващенко, глядачі Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», де вона гралася, зуміли скласти враження щодо сьогоднішніх мистецьких пріоритетів одного з найстаріших театрів Львова. Докладніше про діяльність театру – у розмові з директором- художнім керівником театру Юрієм Мисаком.
Гастролі в Києві – це подія для театру?
– Величезна, бо ми давно не бували в столиці, а такі поїздки для акторів відіграють значну емоційну роль, бо це і відповідальність, і радість, і надії. Колись були обмінні гастролі з Київським ТЮГом, ми згадуємо їх і дуже б хотіли ще раз здійснити великі гастролі у столицю. Але й такі нетривалі мають своє неоціненне значення. Дуже відповідально показувати свою роботу вимогливому київському глядачу, ще й присвячену такій визначній особистості, як Іван Франко.
Як творчо живе колектив зараз?
– Наразі наш театр переживає певні зміни, новації. До традиційного репертуару для дітей додався дорослий репертуар і це привернуло увагу до театру може найскладнішої аудиторії – старшокласників, яка в останнє десятиліття була дійсно втраченою для нас. Найпоказовішою в цьому сенсі стала вистава «Втеча з реальності» Тетяни Іващенко. Ми бачили, що цей матеріал, який піднімає болючі проблеми сьогоднішньої молоді, суспільства, дуже актуальний і надзвичайно зацікав старшокласників, вони включилися в сюжет, зрозуміли подієвий ряд, емоційно відгукнулися і вдячно аплодували, так відбувається на кожній виставі. Ми раді, що театр на цьому матеріалі дає молодим людям поштовх для думок, здатний застерегти, а може, й врятувати когось від такої біди, як наркотики. Діти приходять до нас з вулиці, де бачать цю реальність майже поруч, вона затягує їх у це порочне коло, а театр емоційно розповідає, що станеться, якщо потрапити у вир того кола. Вчителі вдячні театрові за звернення і підняття цієї теми. І як не дивно, прихильниками вистави стали працівники міліції, які знають цю проблему зблизька. Театр стає тут їм помічником. Вистава вийшла емоційною, яскравою, використовується музика Святослава Вакарчука, він знає про нашу виставу. Плануємо провести круглий стіл-обговорення з представниками освіти міста, громадськості і запросити до участі Вакарчука. Такою ж неординарною вийшла й постановка другої вистави за п’єсою драматурга «Таїна буття», де образ Івана Франка постає не хрестоматійним і традиційним, а вельми доступним для сприйняття, висвітленим з іншого ракурсу розуміння, суто людського. До речі, мені здається, що в нашому мистецтві не вистачає творів з саме таким поглядом на наших духовних велетів, коли глядачеві стає зрозумілим душевні й людські переживання, коли наче наближаєшся впритул до генія. Вистава вдалася, Франко тут позбавлений, як кажуть, «нафталіну», не пам’ятник, а жива людина, бачу, як реагують на цю виставу старшокласники, уважно слухають, вона викликає у них дискусію і зацікавленість, а це найголовніше.
А чи є якісь інші форми залучення молоді до театру, окрім безпосередньо вистав?
– Вже певний час існує проект, який я зініціював, він називається «Театральна педагогіка». Суть його в тому, що в усіх школах міста створюються театральні гуртки, діти працюють, готують свої роботи, потім театр робить відбір конкурсних робіт і в період святкування Міжнародного дня театрів для дітей та Дня театру, тиждень у березні, ці роботи показують. Відбуваються обговорення, діти бачать реальні результати своєї праці, вони змагаються, прагнуть перемогти і це якнайкраще сприяє тому, щоб вони закохалися у мистецтво театру, А потім вже, як похідні моменти цього процесу – стали культурними, освіченими тощо. Я бачу, як поступово ситуація змінюється, школи йдуть на контакт з театром, діти залюбки беруть участь в обговореннях вистав, дискусіях, нас підтримує управління освіти, отже, це вірний шлях.
Після того, як в колективі відбулись зміни, встановився певний баланс сил, ви можете констатувати, що в театрі відбуваються зміни на краще, як проходять ці процеси?
– Як патріот свого театру, мені хочеться сказати, що все добре. Орієнтуючись на ту публіку, яку ми прагнемо залучити до театру, викликати на діалог і почути їхні думки, зазначу, що театр якісно змінився, і по творчих показниках, і по фінансових, по тих назвах, що з’явились, по тому, як виглядає трупа. Ще будучи виконуючим обов’язки худрука, я ставив питання перед міською владою, для того, щоб щось змінити в театрі, який довго був забутий і запущений, треба позбавитись баласту, що виник за роки бездіяльності. Я отримав підтримку управління культури і ми почали міняти стан речей. Когось звільнили, натомість прийшло багато молоді, з акторського курсу, де я викладаю і це дуже достойне поповнення трупи. Я започаткував політику запрошення на постановки інших режисерів і це дуже стимулює трупу, це надзвичайно потрібно для творчого пожвавлення. Відкрили малу сцену, Сцену під колом, плануємо зробити Кішеньковий театр, такий експериментальний майданчик у кімнаті. Ми тісно співпрацюємо з мистецьким об’єднанням «Драбина», на нашій території відбувались їхні драматургічні читання, зараз спільно з «Драбиною» режисер Андрій Приходько з художником Богданом Поліщуком ставить п’єсу «Зерносховище» Наталі Ворожбит. Кілька років тому ми розпочали працювати і для дорослого глядача, робити так звані вечірні вистави, це значною мірою поширило нашу глядацьку аудиторію.
Зараз уся країна живе в обстановці надзвичайних обставин. Багато діячів мистецтва надзвичайно активно відгукуються на військові події, допомагають, підтримують. Як ваш театр бере участь у цьому?
– Як і інші львівські театри, ми граємо благочинні вистави, перераховуємо кошти, закуповуємо для армії теплі речі, прибори нічного бачення, когось з наших працівників призвали до армії. Велику акцію провели в рамках нашого проекту «Театральна педагогіка». Разом з Управлінням освіти, Навчально-методичним центром освіти Львова ми зробили благочинний аукціон-ярмарок виробів, що діти виготовили власними руками. Це був надзвичайно дієвий засіб допомоги, тому що діти виявили дива фантазії, вони робили найрізноманітніші речі від живопису до витворів кулінарії, аби виручені гроші ми могли передати на реабілітацію поранених бійців АТО, які перебувають у львівських шпиталях. Діти бачили реальний результат своїх зусиль, вони об’єднались у цій справі навколо театру і це було надзвичайно важливо і у громадянському, і в естетичному сенсах. Наші актори їздять з концертами до львівських шпиталів, це такі душевні зустрічі. Лікарі казали, що актори зробили неможливе, поранені, які тижнями не розмовляли, в кінці разом з нами співали «Червону руту».
Інколи лунають думки, що в такий складний час для країни, діяльність театру якось має регламентуватися, чи час до розваг? Як на мене, театр зараз – це другий фронт, мистецький культурний тил, тим більше, дитячий театр і він мусить працювати. Думаю, не тільки у Львові, а в інших містах України, коли відбувались події Майдану, діти збігали з уроків, щоб піти на мітинги. З одного боку, їх не можна було дистанціювати від цього, з другого – для них це дуже небезпечно. Діти повинні бути в школі, у спортзалах, у гуртках, а не на мітингах. Але дорослим треба все зробити для того, щоб діти знали, що при всій тій біді в нашій країні, у них є майбутнє. І у країни є майбутнє, і у них, це переконання найважливіше.
Знаю, що в деякі театри Західної України та й у Київ зверталися актори з окупованих територій і вони знаходили підтримку й розуміння колег, ваш театр долучився до цієї благородної справи?
– Так, до нас звернувся режисер з Донецька Євген Чистоклетов, він працював свого часу і в Макіївці, на щастя, була вакансія режисера і зараз він вже приступає до роботи в нашому театрі.
Як би ви визначили місце Театру для дітей на юнацтва у вашому місті?
– Звісно, про це краще б сказали львів’яни, але я переконаний, що наш театр найвідкритіший для творчості. Якщо гасло Львова «Відкритий для світу», то про наш театр я скажу – ми відкриті для світу, як Львів, тільки ще більше. Мені хотілось, щоб і надалі театр був майданчиком для творчих експериментів, можливості співпраці з режисерами, драматургами різних напрямків, все це урізноманітнювало б його творчу палітру. Найбільше моє бажання, щоб наш театр пожвавлював театральну мапу Львова, звісно, щось вдається, щось ні, але ми до цього прагнемо. Є чудова творча молодь, плідно працюють головний художник Дар’я Зав’ялова, балетмейстер Нінель Збєря, чергові режисери, всі об’єднані бажанням творчих відкриттів на нашій сцені.
Якою вам видається головна проблема вашого театру?
– Гадаю, що існує загальна проблема для усіх українських театрів. Вона полягає у недостатньому розумінні значення культури для суспільства. Культурою ніхто особливо не займається протягом багатьох років. Необхідна розробка стратегії, певна дорожня карта, за законами якої треба жити. Не існує стратегії культури у державі і це є катастрофа, мені видається, якщо цю проблему вирішити, ліквідувалася б і проблема війни. Можливо, це не оригінальна думка, але я приєднуюсь до тих, хто так думає. Тільки об’єднавшись навколо культури, ми переможемо!