У репертуарі львівського Першого українського театру для дітей та юнацтва з’явилася вже третя постановка за п’єсою Тетяни Іващенко
Про завдання свого сценічного твору постановники вистави «Empty Тrаsh, або Спалюємо сміття» у львівському Першому українському театрі для дітей та юнацтва за п’єсою Тетяни Іващенко заявляють з першої хвилини. Тільки стихія гри, переконані автор та актори, здатна позбавити людину всього, що заважає їй жити. Метод психологічного розвантаження, такий модний останнім часом, Т. Іващенко робить предметом драматургічного дослідження і червоною лінією проводить думку про виключну відповідальність людини за свою долю, іронізуючи над бажанням перекласти власні проблеми на плечі міфічних професіоналів-екстрасенсів, які пропонують свої послуги виключно з меркантильних міркувань. Тому розповідь про вирішення психологічних проблем героїв п’єси викладає в жанрі комедії. Так, саме сміючись, можна сприйняти проблему позитивно і розпрощатися з нею.
Вилучати із глибин підсвідомості людини внутрішнє «сміття» режисер Володимир Борисюк пропонує у формі рольових ігор. Подолати страхи, непевність і невпевненість найкраще можна за допомогою гри, перевтілення в інших людей. І потрапляють герої вистави до Центру психології, де астропсихолог Софія (Ірина Кухарська) з помічницею Росаною (Христина Сапа) вигадують для пацієнтів сценарії нетипових ситуацій.
Режисер пропонує принцип «театр у театрі» та вибудовує тонку пародію на невдале наслідування театральної системи Станіславського. Тому й вигук Софії «Досить!» сприймається хрестоматійним «Не вірю!» класика сцени. У театрі — осередку фантазії й вигадки — можливо все, тому герої рольових ігор, які прагнуть позбутися сміття, залюбки перетворюються на запропонованих персонажів. Вони вишукано рухаються і танцюють (пластика Ольги Семьошкіної, балетмейстер Людмила Пернепесова), виконують пластичні етюди, де стають Шерифом (Ігор Гулюк) та Шефом (Василь Баліцький) у відповідному вбранні (костюми Віоліни Даренської) та прагнуть довести свою чоловічу перевагу. С’юзен (Богдана Бончук) із замашками улюблениці долі з’ясовує стосунки із чоловіком, а істерична Елен (Олена Крилова) лише на порозі катастрофи зуміє по-справжньому оцінити вартість почуттів людини, яка поруч.
Сценічний простір (Андрій-Стефан Паньковський) вирішено досить просто, він нарочито лаконічний. На відкритому периметрі сцени, що відсутністю задника й лаштунків відверто «розкриває» свої таємниці й наче теж шукає можливе власне «сміття» — лише кілька залізних діжок. В українців уже існує стійка асоціація з ними, діжки стали атрибутом Майдану, символом спротиву, непокори. Можливо, наявністю таких предметів постановник прагне унаочнити сенс вистави — зміна свідомості людини схожа з революційними перетвореннями, що відбуваються у нашій країні? Неприпустимо маніпулювати людьми, злочинно зомбувати їхню свідомість, порушувати свободу, нав’язувати чужі рішення!
Вистава значною мірою сприймається як абсурдне дійство, виникає думка про парадоксальність реалій, в яких доводиться жити. Яке жадане те чекання катарсису, наче чекання загадкового Годо… Але перебіг подій життя і є сенсом чекання. І Годо, і катарсису. Позбавитись ілюзій буття, бути здатним на протистояння, сприйняти театр інструментом психотерапії пропонує львівська вистава. Коли на противагу погрозам підірвати увесь світ у фіналі веселим паперовим різнобарв’ям «вибухають» хлопавки, розумієш, що тільки театр може представити життя як гру, тільки він здатен подарувати надію на духовне оновлення і спасіння від внутрішніх проблем, які Тетяна Іващенко влучно назвала «сміттям».
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/yak-pozbutysya-svogo-vnutrishnogo-smittya