Автор тексту – Лілія Бевзюк-Волошина
Вінницький обласний академічний український музично-драматичний театр ім. М. К. Садовського відкрив свій 83-тій сезон 8 вересня постановкою за п’єсою Тетяни Іващенко «Ідзанамі. Богиня яка вабить» (за романом А. Барикко «Шовк»). Виставу поставила головний режисер театру – нар. арт. України Таїсія Славінська. На рахунку режисера це вже не перша постановка сучасної української драматургії, в тому числі друга вистава за п’єсою Т. Іващенко (п’єса «Замовляю любов» з`явилася в репертуарі у 2012 р.).
Сьогодні твори Т. Іващенко займають свою нішу в українському театральному просторі. У доробку авторки 16 п`єс, 11 з яких йдуть у 17 театрах України, географія її творчості простягається із Заходу на Схід, із Півдня на Північ і торкається столичного репертуару. Після постановок у Театрі на Подолі та в «Сузір`ї», найближчим часом в головному театрі країни очікується прем’єра до ювілею Івана Франка за п’єсою «Таїна буття», режисером якої виступить Андрій Май, а художнім керівником постановки – Станіслав Мойсеєв
Нова вінницька вистава вийшла напрочуд живописна і музична. Вперше у цьому театрі за сценографію взявся засл. діяч. мистецтв України Андрій Александрович-Дочевський. Вже звичний для столичного глядача екран тут виглядає абсолютно новаторським, а використані фотографії засл. діяча мистецтв України Зорія Файна переносять у світи Франції і Японії. Сама режисерка визнає перевагу візуального рішення і музики (композитор – Іван Небесний) у виставі.
Т. Славінська вбачає величезний плюс драматургії Т. Іващенко в тому, що в тексті залишається багато простору для режисерського бачення. Умовність театру Но, використання масок для історії богів, японська статика і спокій у пластиці акторів (Жанна Андрусишена – Асагао, Ідзанамі, Роман Хегай-Семенов – Хара Кей, Ідзанагі) контрастує із французькою легкістю і фліртом, розкутістю і життєрадісністю (Наталя Шолом – Мадлен та Григорій Сиротюк – Ерве). Пластичне рішення – засл. арт. України Діана Калакай. Виконання зас. арт. України Анатолієм Вольським ролі Вчителя навіює думки про збірний образ східних богів чи мудреців.
Розмежування стилю і смаку країн проявляється у всьому – від японських картин у техніці сумі-є, і гірських пейзажів у світлі місяця глядача переносять до місточка із ліліями Клода Моне, а потім до заповненого бульвару Капуцинок. Різниця відслідковується і в одязі, червоне японське кімоно змінюється легеньким платтячком а-ля двадцяті роки ХХ століття, японські віяла заміняє біла парасоля.
У виставі екран окрім ілюстрації простору, передає внутрішні стани героїв. Сон-передчуття про зраду коханої жінки переростає у справжній внутрішній вибух і кроваві полоси на екрані навіюють саспенс. Бурхливе море пристрастей і спокій відчинених сьодзі переносить не лише в зазначені країни, а й змушує відчувати особисто пристрасті героїв. У фіналі візуально підкреслюється сексуальна складова сюжету: віртуальна кров`яна бульбашка падає у біле море під монолог мадам Бланш, яка скидає відстороненість і розчулено читає листа покійної Мадлен.
Історія про вірність і зраду, про кохання і смерть, пристрасть і розставання не дарма в інтерпретації драматурга торкається міфології, адже Ідзанамі – японська богиня творення і смерті, втратила кохання бога Ідзанагі. Людські відчуття знову і знову дублюють історію богів, але все повторюється по-новому, з новим болем і новими очікуваннями. Вистава розповідає про різницю світобачення Сходу і Заходу. Головна концепція древньокитайської натурфілософії Інь-Ян перекочувала і до японської психології, вона має два положення: перше – все змінюється і друге – протилежності доповнюють один одного. В Японії жінка і чоловік є половинками одного цілого, чорним і білим, а у Франції жінка протиставляється чоловіку. Француз Ерве, залишаючи дружину Мадлен надовго, прагнув знайти кохання в Японії, а насправді втрачав усе. Мадлен здогадувалася про зраду на інтуїтивному рівні і це вбивало її, Асагао ж залишалася далекою і нерозгаданою таємницею, її пристрасть до Ерве також ставала смертельною. Так часто людина прагне недосяжного, не помічаючи того, що є зовсім близько.
П. С. Таїсія Славінська у театрі з 1981 року, вона зіграла безліч ролей, її виконання ролі Маруся Чурай з однойменного твору Л. Костенко вважалася візитівкою театру. З 2000-них років вона працює і як режисер, здійснила такі постановки: «Дядя Ваня» А. П. Чехова, «Дім Бернарди Альби» Ф.Г. Лорка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Ніч Святого Валентина» О. Марданя та ін. На посаді головного режисера театру Т. Славінська перший рік. Хочеться побажати вдалої роботи і прогресивних змін, увінчаних новими постановками і перспективами, гастролями і планами!
Фото – засл. діяч мистецтв України Зорій Файн
http://vomne.net/o-teatre/lyubov-mizh-frantsieyu-i-yaponieyu.html