12 УТ | АВАНСЦЕНА
ГРИМИТЬ!..
Текст: Алла ПІДЛУЖНА Фото: Анастасія КАНАРСЬКА, Валерій СОСНА
Єдина на цей час моноп’єса у творчому доробку Тетяни Іващенко має назву «Лицар храму». Нещодавно вона була поставлена у Львівському обласному театрі імені Юрія Дрогобича. А зусиллями режисерки Людмили Колосович у дніпровському Телетеатрі «Таїну буття», іншу п’єсу драматургині, було також перероблено на моноспектакль «Жінка, яка йшла поруч…» Вистави не пов’язані ані сюжетно, ані тематично. Єдиним об’єднуючим моментом стає характерна для драматургії Тетяни Іващенко ідея гуманізму.
ЗІВ’ЯЛІ ЛИСТИ…
Режисерка, авторка сценографічного та музичного оформлення вистави «Жінка, яка йшла поруч…» дніпровського Телетеатру Людмила Колосович відмовилася від образу Івана Франка і віддала Ользі Хоружинській (у виконанні Ольги Бразинської) сольну пар-тію у розповіді про їхнє вельми нещасливе подружнє життя. Однак Франко весь час незримо присутній у виставі…
Оскільки це сімейне життя Івана Франка, не обійшлося без поетизації, піднесеного погляду на все, що відбувалося в родині Франка і Хоружинської. Людмила Колосович у сценографії максимально уникає побутовості. Чорний кабінет сцени із закритим білими прозорими завісами екраном-вікном доповнює лише стілець. Ліворуч, наче з дерева, що росте десь за кулісами, на сцену простягається кілька гілок.
Вистава зіткана зі спогадів, що, наче різнокольорові частинки моза-їки, складаються в загальну картину. Справжніми дійовими особами «Жінки, яка йшла поруч…» стають листи Франка. У цьому просторі спогадів листи – співрозмовники Ольги. Кожен лист перев’язаний кольоровою стрічкою. Читаючи їх, Ольга–Бразинська чіпляє стрічки на гілки дерева, немов загадуючи бажання.
Триває розповідь Хоружинської– Бразинської про Франка, про життя, про його кохання до інших жінок… Па-дають із рук прочитані листи. Ось уже ними всіяна вся підлога. Вони розлітаються сценою, наче листя з осіннього дерева. Режисерка знайшла перекон-ливу метафору: листи Франка – опале листя, що відсилає нас також до збірки «Зів’яле листя».Ольга Бразинська органічно увіходить у вік, час, обставини, переживання, емоції. У білій, стилізованій під національне вбрання, сукні, босоніж Ольга– Бразинська існуватиме всю виставу. Це і весільна сукня, і гамівна сорочка, що стала звичною для жінки в останні роки життя, коли її особливо мучило питання, чому не їй дісталося кохання чоло-віка, чому вона так і залишилася для нього лише другом і помічницею?
Музичне тло вистави «зіткано» з відомих народних пісень, а також лейтмотивом лунає журлива «Чом ти дівчина, з горіха зерня…». Ольга Бразинська співає і декламує вірші Фран-ка. Це вже не просто римовані рядки, вони гармонійно вплетені в драматичну розповідь. Так розумієш, що це доля її героїні.Моменти спілкування з Франком режисер вирішує через вишиванку, в якій, за переказами, ховали поета. Ольга–Бразинська любовно кладе її на спинку стільця, бере за рукав у сцені вінчання, припадає обличчям до неї, спілкується з нею як з живим чоловіком у мить найвищої скорботи. Ще один виразний образ: замість народ-женого первістка Ольга–Бразинська колисає згорнуту газету зі статтею чоловіка. У цій родині все було підпорядковано творчості генія. Ольга й Іван – два різних всесвіти, яким не судилося перетнутися, вони лише існували разом.
Іван Франко у виконанні актора також з’являється на екрані, його по-стать видніється крізь серпанок білих завіс, ніби у підсвідомості дружини. Відбуваються їхні уявні діалоги. Поет читає вершину свого любовно-го одкровення: «Чого являєшся мені у сні?..» Та, на жаль, цей епізод своєю гіперболізованою пафосністю і фальшиво-поетичною інтонацією випадає з пронизливої, щирої манери виконання Ольги Бразинської.
І от фінальна сцена. Змучена Ольга– Бразинська збирає розкидані листи, зів’яле листя свого кохання… Стілець із вишиванкою, перекинутий, лежить на боці. Вона, також лежачи, вмощується на ньому, ніби вкладається в такі бажані обійми Франка. Відтепер це її домовина. І свій заповіт вона виконує сама, листи притискає до серця, так і затихає у вічності. Вона осягла таїну любові, а отже й буття.
У ЧОМУ ПРАВДА, БРАТЕ?
У своїй новій п’єсі «Лицар храму» Тетяна Іващенко продовжує розгадувати «таїну буття». Тематично й сюжетно це зовсім інший матеріал, але естетичні висновки не менш значущі. Єдиному героєві п’єси авторка дає можливість пережити кілька перевтілень, побувати в різних епохах і прийти до світоглядних висновків, а всі ці різні часи об’єднує єдиним моральним законом. Здається, що історія рухається по спіралі, щоразу натикаючись на жахливі паралелі та убивчі повтори.
Драматург розповідає про день сьогоднішній за допомогою вигаданої історії про переміщення душ, кармічні завдання, що повторюються в кожній реінкарнації. Інтрига захоплює від початку. На захаращеному горищі з’являється вдягнутий у чорне чоловік з футляром для гітари. Однак всередині виявляється гвинтівка з оптичним прицілом. І прийшов сюди професійний убивця не перепочити, а знайти найкращу позицію для смертельного по-стрілу.
Серед мотлоху біліє забутий кимось манекен. Саме він і стане німим спів-розмовником Степана, роль якого виконує Борис Великий. Роздратованими пересуваннями, , киданням манекена на підлогу створюватиметься калейдоскоп мізансцен, що народжуватимуть ілюзію взаємодії Степана з чужинцем, якого йому замовлено вбити, а також Степана зі світом, від якого він вимушений ховатися. І ще – Степана із самим собою.
Художниця Юлія Гнатенко заповнює сценічний простір дерев’яними риштуваннями. Заґратованим виявляється і манекен, і сам стрілець, наче розлючений звір, а згодом і лицар храму… Ці клітки, хай і дерев’яні, – метафори внутрішньої і зовнішньої несвободи людини. Творці вистави акцентують саме на цьому. Сценографія активно працює на динамічний подієвий ряд, де важливим моментом стають згадки і позначення місця та часу добре відомих сучасних подій. Майдан, бандерівці, торговці зброєю відлунюють у серцях глядачів емоційними «вибухами»… Сценічна оповідь набуває рис документалістики, театральної публіцистики.
Напружене чекання моменту пострілу. Степан–Великий любовно готує до справи гвинтівку, стирає невидимий пил – це його єдина подруга й захист у цьому шаленому світі. Чекаючи на потрібний момент, кілер складає кубик Рубіка, наче розгадує власний закодований ребус. Отримана на ноутбук фотографія жертви, пробуджує в Степанові неймовірні спогади. Завдяки могутності театральної умовності, гля-дач дізнається, що Роланд, брат Степана в його іншому, попередньому житті, знайшов наступне втілення у подобі чужинця, і саме він тепер опиняється в оптичному прицілі гвинтівки брата.
Тема війни, убивства однієї людини іншою, намацує свої витоки у далеких часах. Діалог братів триває століття. І немає кінця цьому братовбивчому протистоянню!
Вистава з розповіді, жахаючої звичністю, про чергове замовне вбивство перетворюється на притчу. Переконливими видаються закладені у п’єсі ідеї пошуку Бога, осягнення вічних істин, що єдині можуть стати на заваді вій-нам і кровопролитним конфліктам.Своє власне заперечення нескінченності і зиску ворожнечі драматургиня вкладає в уста героя: у численних реінкарнаціях на землі усі люди – брати і сестри! Тому, якщо стріляєш у бра-та свого, цілиш у самого себе. І правда лише в цьому. Лицар крізь століття перериває ланцюг убивств. Замовлення не виконано. Брат не вбиває брата.
Заради надії, що тихий голос театру може стати голоснішим за постріли, і народилася вистава «Лицар храму».
