ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО 26.11.2021,Нещодавно ми писали про показ моновистави «Прекрасний звір у серці» у Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», який присвятили 85-річчю від дня народження Миколи Вінграновського. Головну і єдину роль у цій виставі виконує народний артист України Євген Нищук. Сьогодні пан Євген — наш гість.
— Пригадайте будь-ласка як народжувалася ця вистава.
— З режисером-постановником Олексієм Кужельним починали робити її як поетичну. Перед цим у мене була вистава «Момент кохання» і я не дуже хотів, щоб знову створювали моновиставу. Хотілося мати партнерку або партнерів. Думали залучити співачку, розглядали кілька кандидатур. Врешті зрозуміли, що все ж історія від першої особи, від автора, який розповідатиме про час, в якому жив, про любов, про всі небезпеки, з якими стикався, буде значно цікавішою.
Я залишився на сцені сам і ми зберегли цілісне тло формату моновистави. У процесі роботи додалися важливі теми, серед яких — зустріч з Учителем. У цьому допоміг архів, в якому знайшли декілька спогадів Вінграновського про Олександра Довженка і про його навчання. Для драматургічної цілісності я додав своєї історії. Глядачі навіть говорили, що після того як до вистави додали ці сцени — про зустріч Вінграновського з Вчителем, а потім про його втрату, вона стала виразнішою, глибшою.
Майже до прем’єри ми не знали як назвемо виставу. Олексій Кужельний вигадав таку історію: ми написали на невеликих аркушах різні вірші Вінграновського і підкинули їх в гору. Перевернувся аркуш з віршем «Прекрасний звір у серці». Так і вирішили назвати виставу. Ця назва з одного боку демонструє красу душі героя, а з іншого — жорстокість світу, з яким він стикається.
Глибину творчості Миколи Вінграновського свого часу мені відкрив художній керівник експериментального театру «Мушля» Сергій Архипчук. І коли в театрі «Сузір’я» виникла ідея поставити виставу про цього поета, я вже був готовий до його світу. Мені сподобалося, що він неодноманітний і неоднозначний. Всередині кожного вірша можна було знайти різні барви, різні прочитання, різні сенси.
Візьмемо для прикладу вірш «Я сів не в той літак». Відомий співак Дмитро Шуров — Pianoboy виконує його як ліричну пісню. А я трактую зовсім з іншого боку — як розрив, як протест, як відчуття розпачу людини, що «потрапила не в свою тарілку». Тут, очевидно, йдеться про те, що його намагалися затиснути в лещата тієї тоталітарної системи, в якій він жив і творив. Я показую його протест у цьому вірші.
Або візьмемо вірш «Не руш мене, я сам самую». Тут бачимо його намагання вберегти дружину від тиску з боку каральних органів радянської системи. У поезії Вінграновського багато таких тонких речей, які, як мені здається, показують цілу епоху.
— Що можете сказати про сценографічне рішення?
— Камерний простір передбачає дуже стислі декорації. Щоб вони були не громіздкими і дуже рухливими. Аби одна деталь відображала багато різних речей.
На сцені куля. Мені здається, що це лоно, з якого виростає автор. Спочатку це лоно матері, згодом — колиска, а пізніше це певний його світ, зрештою — літак, небо, космос. Ось стільки сенсів може бути в одному предметі.
Ще одна важлива річ — тятива. Це пуповина, яка згодом переростає в телефонні дроти, підземні комунікації, антени, які ловили мережу. Вся сценографія, яку запропонував Олексій Кужельний, з одного боку аскетична, а з другого — дуже багатофункціональна.
Всі предмети і деталі сценографічного рішення ставали мені партнерами. Те саме можу сказати і про музику. Це не тло, це не музика настрою. Вона написана Тетяною Шамшутдіновою практично під кожен твір, під рішення кожної сцени. Мені потрібно було з кимось спілкуватися, з кимось конфліктувати. І саме музика ставала таким партнером.
До багатьох епізодах залучили співачку Іларію, в якої прекрасний солоспів, великий звуковий діапазон. На початку це голос матері, згодом — коханої, а потім в її виконанні звучить пісня, яка була створена як колискова.
Відео у виставі доповнює сценографію. Показуємо Миколу Вінграновського в дуже цікавому образі. Бачимо човен, в якому він пливе. Цей образ не є прямолінійно-фотографічним, а немов виростає з його поезій, тієї атмосфери, яку ми задаємо у виставі.
Під час вистави герой переодягається кілька разів. Відбувається трансформація від народження, розбишацьких шкільних років, вступу у студентство до усвідомлення української національної ідентичності (з’являється вишита сорочка). Всі ці речі виникають після певних життєвих етапів, які подаються драматургічно.
Ця вистава — вже не перша співпраця з Олексієм Скляренком. Він створює не просто пластику чи якісь танці, а конкретну пластичну дію, яка дає мені можливість численних трансформацій. Це народження, пізнання світу, зустрічі з його жорстокістю, майже детективна історія, коли за героєм стежать злі сили. Все це потрібно було відтворити в русі, пластиці. Дуже вдячний Олексію, який допоміг мені це зробити.
Вистава брала участь у фестивалях, отримувала премії. Об’їздив з нею багато міст України. А на одному з фестивалів у країнах Балтії вона отримала гран-прі.
Після прем’єри минуло більше семи років. Здається, що сьогодні вона знову стає дуже актуальною ще й через ті випробування, які ми зараз переживаємо. Маю на увазі пандемію. У виставі закладена беззахисність і хиткість світу, який нині наповнений великими технологічними можливостями. Але однієї миті всього цього може не стати. У спектаклі закладені тонкі, сакральні речі, які вказують на те, що треба берегти маленькі частинки справжності у слові, почуттях, музиці, відчуттях природи світу.
Деякі критики стверджують, що за ці роки вистава трансформувалася саме через мене. Очевидно, що особливий формат моновистав передбачає велике особистісне наповнення, присутність особистості в матеріалі.
До прем’єри я ще не пройшов другого Майдану (вистава вийшла якраз напередодні Революції Гідності). Згодом — моя державна місія — двічі був міністром культури України, пауза в творчості. Можливо після цього деякі речі у виставі ще більше загострилися.
— Нині готується версія вистави англійською мовою?
— Маємо запрошення з Единбургу та Мадриду. А швейцарська сторона зацікавилася виставою «Аварія» Дюренмата (про цю виставу наш тижневик писав раніше). У Швейцарії також бачили уривки з «Прекрасного звіра у серці», сказали, що цікаво було б зіграти дві вистави. Мені здається, що може бути гарна промоція як автора Миколи Вінграновського, як нашого театрального мистецтва, так і України у світі.
— Чи не складно буде грати англійською?
— Так, звісно. Але треба пробувати, докладати зусиль, удосконалюватися, щоб органіка мови, яка не є для тебе рідною, була доступною.
Хоча зізнаюся, що я прихильник того, щоб люди, які приходять на виставу, мали можливість слухати оригінал. Для розуміння тексту можна робити друкований опис змісту або синхронний переклад. Дуже важливо доносити для глядача красу і мелодику української мови, її мелос.
— Коли почалося Ваше знайомство з театром «Сузір’я»?
— Практично з 17 років. В університеті я навчався у театральній майстерні Валентини Зимньої. А Олексій Кужельний був одним з моїх викладачів. Зазвичай аудиторій не вистачало і ми проводили репетиції у «Сузір’і». Це було ще до реставрації театру. З часом почав грати у деяких виставах. Для мене це рідний театр, я його відчуваю.
Згодом було кілька нападок на театр з боку органів влади та бізнесових структур, які хотіли забрати це прекрасне приміщення. Разом з великими майстрами сцени Миколою Рушковським, Ігорем Славінським та багатьма іншими нам вдалося його відстояти. Це не просто театр, це — творчій дім, в якому крім вистав відбуваються музичні вечори, виставки. Провідні актори з київських театрів та інших міст України можуть втілити на цій сцені той матеріал, який вони не мають можливості зробити на сценах своїх стаціонарних театрів. Це завжди цікаво для глядача.
Театр «Сузір’я» невеликий, камерний. Але це кінематографічна форма, яка подобається багатьом. Тут є можливість побачити акторів зблизька, в іншій подачі — дуже природній, оригінальній. Радий, що є резидентом цього театру і продовжую з ним співпрацювати.
— Вперше відкрив для себе Вас як актора саме на сцені цього театру в образі Сергія Єсеніна у виставі «Мне тесно в имени твоем» за п’єсою Тетяни Іващенко.
— Це дуже цінна для мене робота. Разом з актрисою Ларисою Трояновською грали той період, коли Єсенін був з Айседорою Дункан. Мені надзвичайно подобалася ця роль. Цей поет мені близький. Тоді багато хто говорив: «Ми не сподівалися, що ти такий». Це були відкриття моєї природи і для мене самого, і для багатьох глядачів.
Тетяна Іващенко і Лариса Трояновська — великі сподвижниці театру, віддані мистецтву. Я люблю говорити: «Це велика відповідальність — грати перед живим автором». У нас небагато таких авторів. Пані Тетяна була присутня на всіх репетиціях. Вона відчувала, що треба переписати, від чого варто відмовитися. Це була наша спільна щоденна робота.
Лариса Трояновська вже багато років служить у Театрі на Подолі. Їй завжди мало творчості. Вона неймовірно багато працює на різних майданчиках Києва, багато їздить Україною, аби робити щось нове. Радий, що мій творчий шлях перетнувся з цими талановитими мисткинями. Ми й зараз багато спілкуємося, вболіваємо одне за одного.
— На початку нашої розмови Ви згадали про ще одну виставу, яка народилася в «Сузір’ї». Маю на увазі «Момент кохання» за Володимиром Винниченком.
— Спершу хотів би пригадати про виставу за п’єсою Олега Миколайчука-Низовця «Ассо та Піаф», в якій я чи не вперше перетнувся на театральному кону зі своєю дружиною Оксаною Батько-Нищук. Вона грала Едіт Піаф, а я її коханця. Глядачі запитували: «У вас у житті все відбувається так як на сцені?». Ми практично спалювали себе, повністю віддавали себе сцені.
Власне після цієї роботи я почав співпрацювати з Тарасом Жирком, який став вдаватися до серйозних режисерських проб. А «Момент» Володимира Винниченка — один з моїх улюблених літературних творів. Я любив досліджувати це оповідання у своїй свідомості. Власне моєю ідеєю було створення цього театрального тла. Але я розумів, що бути і актором, і ідейним натхненником, і режисером для однієї людини забагато. Треба було залучити режисера, щоб людина бачила твою роботу зі сторони, тож я залучив Тараса і ми разом створили цю виставу.
Об’їздив з нею багато країн, неодноразово отримував гран-прі. Мені навіть говорили, що це моя трагедія, що я народився не в Америці, був би зіркою Голлівуду (усміхається).
Возив «Момент кохання» до ще не анексованого Росією Криму. Хоча вистава й камерна, але вона йшла на великій сцені театру в Донецьку, в Луганській філармонії. Бачив, що українське слово прагнуть чути і в Луганську, і в Донецьку, і в Ялті. Завжди були повні зали.
Сьогодні ця вистава йде на Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка у Києві. Сьогодні вона є однією з найбільш відвідуваних на камерній сцені, інколи її показують по два рази на місяць. Глядачі прагнуть чогось живого, чогось сокровенного, особистісного.
— Ще одна Ваша спільна робота з Тарасом Жирком — вистава «Аварія».
— Це вистава, в якій потрібно відчувати певну міру, певний стиль. І найголовніше — не пройти на якомусь етапі дуже швидко трансформацію. Мій герой легко йде по життю, має добру вдачу до комерції і того, як заробити гроші, як зрости по кар’єрі чи звабити чужу жінку. Він потрапляє в якусь гру і навіть не підозрює, що на нього чекає пастка. Ім’я мого героя Трапс, що в перекладі означає пастка.
Він потрапляє в пастку і з нього спадає «шкіра штучності», з якої він жив усе своє життя. Це дозволяє йому, зрештою, почути себе, зрозуміти, що в душі залишилося щось людське. Герой здатен усвідомити якийсь свій гріх, навіть спокутувати його перед самим собою.
Питання не в юридичних нюансах і доказах того, що людина зробила щось не так у своєму житті. Треба усвідомити власну помилку, спробувати її виправити, попросити прощення, намагатися зрозуміти кому ти зробив боляче.
— А як Вас доля пов’язала з Національним академічним драматичним театром імені Івана Франка?
— Насправді вона пов’язала мене з цим театром давно. Але довгий час я не мав власне повноцінного доступу до самого театру. Хоча зрештою завжди був його єством. Багато працював з акторами Театру Франка за межами цього театру. Актрисою Театру Франка стала моя дружина Оксана Батько-Нищук ще навчаючись на третьому курсі.
Коли художнім керівником франківців ще був Богдан Ступка сюди прийшла моя вистава «Момент кохання». А з 2015-го я повноцінно став актором цього театру. Була велика робота «Ерік ХІV» за Августом Стрінбергом, яку ставив Станіслав Мойсеєв. Неймовірна вистава європейського штибу. Мені шкода, що сьогодні вона не в репертуарі.
Згодом «Три товариші» у постановці Юрія Одинокого. Ця робота стала знаковою, переплелася з моєю особистою долею. У фіналі головний герой втрачає свою кохану. Ця вистава дуже на часі. Ми бачимо героїв, які повертаються з війни і не знають як адаптуватися до життя, як знайти себе у мирному часі, як заробити гроші, знайти кохання, зберегти дружбу. З такими речами ми постійно стикаємося, бачимо навколо нас.
Згодом — «Украдене щастя» (режисер-постановник Дмитро Богомазов). Теж дуже цінний для мене матеріал. Він близький мені по мелосу, по тим місцям, де відбуваються події, по тому діалекту, на якому писав Іван Франко. Намагаюся зробити Михайла багатогранним, який мав сумніви, сам себе терзав. Повернувши кохану він зрозумів, що далі не зможе так існувати, бо щось тріснуло. А те щастя, про яке він мрія і яке в нього вкрали, Михайло тепер сам краде. Але чи довго він зможе з цим жити?
Наша вистава модернова, вона не є ретроспективою робіт Амвросія Бучми чи Богдана Ступки. Але у фіналі ми чуємо голоси наших корифеїв сцени.
— Також мали досвід роботи з Київський національним академічним Молодим театром.
— Моя театральна доля — це постійне подолання перешкод. Я шукав можливостей де творити і доля закидала мене не лише до київських театрів.
У Молодому театрі була робота за Сарояном «Я знайду тебе тому, що кохаю». Цікава експериментальна вистава, яку поставила молода режисерка Анжела Крепець. Також це була наша спільна робота з Олексієм Скляренком. Він додав тло у пластичне вирішення вистави. Тут показаний простір часів депресивної Америки, де люди ж прагнуть знайти одне одного, відчути якесь тепло, якусь надію.
Якщо говорити про театральні пошуки, то варто згадати театр у Черкасах, де Сергій Проскурня поставив виставу про Тараса Шевченка за трилогією Богдана Стельмаха, а я грав молодого Тараса. За короткий термін часу довелося зробити великий пласт роботи. І я щасливий, що ми стали друзями. А в Івано-Франківську у постановці «Василя Вовкуна» свого часу грав Олексу Довбуша.
Ці проєкти давали мені можливість зростати і бути багатогранним. Також це можливість поринати у різну атмосферу, різні характери, виховувати в собі іншу форму комунікації і комунікабельності.
— Над чим працюєте зараз?
— Матиму невелику роль у виставі «Радован ІІІ», яку ставить Юрій Одинокий на камерній сцені Театру імені Івана Франка. Це сербська драматургія. Прем’єра має відбутися до кінця року.
Також у планах проєкт про Володимира Івасюка та Квітку Цісик, який хочу втілити разом з режисером Іваном Уривським. Сподіваємося на підтримку в цьому починанні від Українського культурного фонду.
Театр — це життя. Театр дав мені можливість виховати в собі людину, яка здатна відчувати час, яка здатна до ґрунтовного розбору матеріалу, за який ти берешся. І це стало великою допомогою у моїй державній роботі
Дуже різко сприйняв, коли після гарячий подій на Майдані мені запропонували крісло міністра культури. Виникла думка: «а що подумають люди, а чи готовий я?». Тоді мені сказали, що маю лідерські здібності, можу за собою повести, працював у культурі.
Треба було швидко орієнтуватися, швидко сприймати і осягати новий матеріал. Дуже радий за ті успіхи, яких досяг на державній роботі. Вони продовжують мене наздоганяти. Зокрема, маю на увазі одну з останніх новин про перемогу у суді Амстердаму щодо повернення до України так званого «скіфського золота». З моєю командою у Мінкульті ми пройшли великий шлях щодо захисту у судах українського майна — частини музейного фонду України. І я дуже радий рішенню на користь України.
Створив Український культурний фонд, Український Інститут книги. Свого часу нам вдалося зберегти Державну агенцію з питань кіно і стати на шлях справжнього відродження українського кінематографу. Інвестиції держави у кіно за час мого урядування з 24 мільйонів у 2014 році до понад мільярду гривень у 2019. Зростання популярності українських акторів, цікаві теми, що піднімаються на екранах, а, найголовніше — велика кількість яскравих прем’єр стала ще одним доказом того, що ми справді кінематографічна країна.
Нині можна критикувати зроблене. Але у 2014 році критикувати взагалі не було чого. Тоді художні фільми практично не знімалися (винятком могли бути до прикладу, фільми Олеся Янчука, гроші на які давала українська діаспора за кордоном). Всі головні ролі в українських серіалах грали артисти з Росії. Сьогодні ситуація, на щастя, змінилась і це, не в останню чергу, моє досягнення.
Мені здається, що культура, мистецтво, всі ці речі наповнюють сенсом моє життя, допомагають вистояти і дають натхнення, аби творити далі.
Фото з сайтів Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка та Київської академічної майстерні театрального митецтва театрального мистецтва «Сузір’я».
Євген НИЩУК: «Театр виховав у мені людину» — Телеканал I-UA.tv
Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».