Журнал “Контрамарка”
Архив. Номер 9 (ноябрь 2005)
Крупный план
Леся ВОЛОШИН
Щасливе життя драматурга залежить від кількості прем’єр його п’єс. І це не просто красиві слова, бо ж той, хто не побивався зі своїми п’єсами по театрах, хто не зазирав у вічі режисерам у надії побачити бодай краплину зацікавленості, хто не мріяв про власну збірку і не фантазував, як розішле друзям запрошення по Інтернету: «Приходь, у мене — ПРЕМ’ЄРА!!!» — той не може стверджувати, що він — справжній драматург.
У цьому сенсі життя Тетяни Іващенко справді можна назвати щасливим. На 9 написаних п’єс у неї — 10 постановок. Це багато. Фантастично багато, коли зважати на те, що на сьогодні проблема взаємовідносин театру та сучасної вітчизняної драматургії аж ніяк не втратила своєї актуальності.
У чому ж феномен Тетяни Іващенко? Чому, поки інші драматурги продовжують скаржитися на власну непотрібність, Тетяна не має часу на подібні балачки — їй потрібно швидко закінчувати чергову п’єсу і братися за нову, бо на них уже зачекався театр?
Тут, певне, можна говорити про декілька аспектів успіху. Перший і найголовніший: у той час, коли її колеги по перу все ще займаються міфотворенням, то сповідуючи закони авангардного театру, то впадаючи у крайнощі пошуку істини, заблукавши поміж трьох сосен, Тетяна, «не мудрствуя лукаво», у більшості п’єс виводить на сцену нашого сучасника. Такого собі українця, іноді непоказного, іноді дещо театрального, проте — знайомого. До нього не треба придивлятися і звикати, його не потрібно дешифровувати. Він не бог, навіть не напівбог, просто живеться йому дещо цікавіше, ніж тим, хто сидить у залі.
Тому й не дивно, що на Тетяниних виставах завжди аншлаги — адже тут глядач не відчуває, що його обдурено: гра, яку йому пропонують, хоч і має нескладні правила, проте грають у неї по-чесному.
Саме до таких вистав можна віднести «Замовляю любов» (Український малий драматичний театр, режисер Володимир Судьїн), в якій немолода і нікому не потрібна жінка зважується на останню спробу нехай не справжнього, але ж — кохання, і замовляє собі коханця на ніч. Що з цього виходить? Звичайно ж — трагедія. Але — не тільки.
Навіть у такій п’єсі, як «Втеча від реальності» (вистави за нею мають назву «Втеча з реальності» і на сьогодні йдуть у Києві, в Українському малому драматичному, в Івано-Франківському театрі ім. Івана Франка, режисер обох — Іван Сорока, та у Житомирському театрі ім. Івана Кочерги, режисер Григорій Артеменко), яка почасти нагадує напівзабуті агітки — так однозначно в ній біле пофарбоване білим, а чорне, звичайно ж, чорним, — є те, що завжди підкуповує у Тетяни Іващенко: її наркомани і депутати не уподібнюються ані падшим янголам, ані загадковим мефістофелям, вони просто лишаються собою. І це найцінніше, що може нам дати драматург, який так само не боїться бути собою і не ховається за зарозумілими символами і загадковими, до нудоти, пошуками форми.
Ще один аспект успіху Тетяни Іващенко — це п’єси з життя відомих людей. Свого часу її зацікавив ні хто інший, як Іван Франко («Таїна буття»), а згодом до нього приєдналися Сергій Єсенін з Айседорою Дункан («Мне тесно в имени своем»). В обох випадках це, скоріше, не історії життя виняткових особистостей, а розповіді про велике кохання і про дрібні проблеми, що об них воно розбивається. Як щодо Франка і його дружини Ольги, так і щодо Єсеніна з Дункан, Тетяна, свідомо чи ні, займає позицію обвинувачувача генія. Вустами своїх героїнь вона говорить про те, що життя поруч з талановитою людиною — це не лише велика відповідальність перед нащадками, але й страшна кара. У той час, як її коханий геній лише хвилиною своєї присутності робить щасливими тисячі людей, вона потерпає від його егоїзму та самозакоханості. Проте, з іншого боку (і це, мабуть, карма всіх люблячих жінок), розуміючи, що її геній без неї банально загине, вона кидає своє життя на вівтар його творчості.
Обидві п’єси побудовано як дуель між чоловіком та жінкою, між коханням та творчістю, між вічністю та бажанням жити тут і зараз.
Виставу «Таїна буття» у постановці Віталія Семенцова можна побачити у Театрі на Подолі, у Дрогобицькому театрі ім. Юрія Дрогобича та Луганському театрі (режисер обох останніх — Олександр Король), що ж до «Мне тесно в имени своем», то вона йде в МТМ «Сузір’я» у постановці Володимира Борисюка.
Третій аспект успіху Тані Іващенко — це особиста зацікавленість у постановках її п’єс. Раз і назавжди зрозумівши, що формула: «А хто мене вірно любить, Той і на печі знайде», — розрахована на ледачих і дурнів, вона взяла ініціативу у власні руки. Тож сама знаходить режисерів і театри, бере активну участь у репетиційному процесі, а потім приходить на кожну виставу (!!!).
А ще Тетяна пише, пише і пише. От і зараз, щойно дописавши «Мандариновые рощи Парванской долины» (за неперевіреними даними, п’єсу вже репетирують в одному зі столичних театрів, проте на запитання, де і коли планується прем’єра, Тетяна відповідати відмовляється — нічого не поробиш, люди театру завжди були забобонними), вона уже загорілася новою ідеєю…