Спалюємо сміття подалі від дому
Прем’єра вистави Молодого театру “Empty trash” відбулася у 2007 році, однак і досі збирає повний зал
Empty trash — це комп’ютерна функція, що виконує операцію переміщення непотрібної інформації до “кошика”, очищує “пам’ять” ПК. Тому вистава режисера Юрія Одинцова та драматурга Тетяни Іващенко має ще одну назву — “Спалюємо сміття”. Але кому довірити утилізацію непотребу, що накопичився у власній душі? Герої комедії “Empty trash” свої “кошики” принесли до приватного центру “Психології та рольових ігор”.
“Я пам’ятаю лише те, що хочу пам’ятати! Все інше — до сміттєвого баку!”
Під таким гаслом живе більшість людей. Так, інколи навіть удається забути, що там лежить на дні кошика, під тонкою вуаллю дешевих розваг і бутафорського сміху. Страх, провина, гріх, невпевненість, сором, біль — одного дня вони переповнюють відведені межі. Лізуть через край. Виділяють запах перекислого молока і залишають присмак цвілі в роті. Що робити? Куди відвантажити відпрацьоване сміття, щоб звільнити місце для нового? Де відмити ранкову усмішку від нічних гримас? На ці та інші запитання намагаються знайти відповіді автори вистави “Empty trash” Тетяна Іващенко та Юрій Одинокова. Своїх героїв, не впевнених у собі і морально розбитих людей, вони відправляють подалі від домівки, до приватної клініки “Психології та рольових ігор”. Тут, під керівництвом астропсихолога Софії та її помічниці Росани, пацієнти мають “спалити” все зайве у своєму житті й стати іншими: впевненими, розкутими, успішними.
Проблема “переродження” на сталеву особистість, гадаю, є своєрідною ідеєю-фікс сучасного суспільства. Наприклад, роботодавці віддають перевагу стресостійким працівникам. Люди без комплексів легше долають труднощі і досягають успіху. Здається, сльози нині частіше викликають зневагу, ніж співчуття! Поговорити про свої проблеми з другом стало соромно. Показувати емоції — непристойно. Виявляти слабкість — непрестижно.
Із якими саме життєвими проблемами зіткнулися герої вистави, глядач може лише здогадуватися. Адже структура дійства багаторівнева, відбувається у двох реальностях.
Перша — це проблемне життя героїв, що й “довело” їх до клініки. Друга — існування людей у рамках сценарію, який для них написали так звані знавці душ — психологи. Цікаво, що між самими лікарями також виникає конфлікт щодо методів лікування. Тому сценарій, зокрема фінал, кілька разів змінюється. Так виникає багаторівневість п’єси. Зауважу, що справжня сутність героїв теж час від часу проступає крізь жорсткі репліки сценарія. Багатошаровість структури дещо ускладнює сприйняття сюжетної лінії, що постійно “розростається” кількома варіантами. Однак цей прийом ще й змушує глядача постійно бути в напрузі, відчувати високу амплітуду коливань настроїв героїв: від жорсткого самовладання до майже дитячих сліз.
Глядач знає пацієнтів лише під сценічними іменами. Але кілька фраз “не за сценарієм” дають змогу скласти уявлення про ту людину, яка живе за межами клініки. Діловий і впевнений у собі Шеф — насправді вразливий чоловік, почуттів якого в дитинстві не зрозумів батько. Войовничий ковбой Шериф — багато років носить у собі провину перед однокласницею, яку кохав і ненароком образив. Розпусниця Елен — в душі боязка жінка. Рішуча красуня С’юзен — заручниця обставин, вона не здатна на самостійні рішення. Модному і креативному Елвісу в позакулісному житті не вистачило успіху, щоб стати відомим музикантом. Варто віддати належне акторам Молодого театру — гротескні репліки і каламбури вони так уміло змінювали драматичними монологами, що в перервах між сміхом наверталися на очі сльози.
Що сталося з героями після курсу реабілітації? Чи “відформатувалися” вони до рівня запрограмованих на успіх машин? Фінал вистави — відкритий, можна дописати самостійно. Але особисто я розібрала б оте своє сміття перед тим, як спалювати. Навіть попри сморід і відразу. Чому? Наприклад, купуючи зброю, ми не тільки отримуємо впевненість, а й право на вбивство. Позбуваючись сором’язливості, ніби використаний целофан, замінюємо її вульгарністю. Бути впевненим у собі і напущено самовпевненим — не тотожні поняття.
Так, можна піти до психолога, до екстрасенса, до священика врешті-решт і вивернути перед ними цілу гору свого сміття. Можливо, хтось із них таки чиркне сірником — і все! Гріхи — відпущено. Провини — забуто. Рани — заліковано.
Але що залишається від тебе, коли твоє сміття спалено подалі від дому? Хіба не попіл? Ми ж люди, а не машини. Тож маємо складатися з помилок, поразок, втрат і трохи дурних учинків. Навіть якщо сьогодні хтось плакав і бив із відчаю тарілки, не варто поспішати записувати себе до психічнохворих і купувати абонемент до екстрасенсів. Відчуваєте, що час скидати зайве — краще завітайте на спектакль “Empty trash” або “Спалюємо сміття”. Разом із акторами Молодого театру робити це набагато приємніше.
Марина ЧОРНА “Хрещатик”.
Скарбничка у «квадраті»
Алла ПІДЛУЖНА
У Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого нове видання, присвячене сучасній драматургії, представили його упорядники та ініціатори цього масштабного мистецького проекту, метою якого є зібрання найвизначніших творів української драматургії від витоків до сучасності. Це — відомі театральні діячі Ростислав Коломієць, Олексій Безгін, Тетяна Назарова. Загальну редакцію видання здійснив генеральний директор, художній керівник Театру ім. Лесі Українки Михайло Резникович. Також на презентації був присутній Олександр Красовиць кий, генеральний директор видавництва «Фоліо», яке власним коштом здійснює мрію багатьох сучасних драматургів — побачити свої п’єси надрукованими.
Поет Іван Драч відмітив внесок «Фоліо» в українську культуру, зазначивши цінність його готовності допомагати літературному процесові, сприяти доходженню драматургічних творів до читача і театрів. Про необхідність досліджень театральних процесів, що відбуваються в українській драматургії, говорив театрознавець Ростислав Коломієць. За його словами, було вирішено зробити таку антологію, в яку увійшло найкраще зі створеного класиками та сучасними авторами і яка стане в пригоді й студентам мистецьких вузів, і професіональним режисерам національних театрів. Головним критерієм добору авторів був рівень їхніх творів.
У цей своєрідний навчальний посібник і мистецьку збірку увійшли п’єси, що вже бачили світло рампи. Серед авторів — легендарна «Кафедра» Валерії Врублевської, яка свого часу широко пройшла сценами колишнього СРСР. Зокрема, триста разів на цій виставі піднімалась завіса Театру ім. Лесі Українки. Також на сцені київської російської драми з успіхом йшла п’єса «Сподіватись» Юрія Щербака, а зараз, наче створена для бенефісу популярного актора Миколи Рушковського, йде вистава «Заповіт цнотливого бабія» за п’єсою сучасного драматурга Анатолія Крима. У III томі ще представлено твори не менш знакових особистостей українського театру. Це Ярослав Стельмах, п’єси якого «Крихітка Цахес» та «Кохання в стилі бароко» довгий час йшли на сцені Національного театру ім. І. Франка, Іван Драч («Зірка і смерть Пабло Неруди»), Ярослав Верещак («Брате мій!»), Тетяна Іващенко з п’єсою «Empty trash», що йде в Молодому театрі, Неда Неждана, «Химерна Мессаліна» якої — в репертуарі Київського ТЮГу на Липках.
ІV том об’єднав творчий доробок Світлани Лелюх («Коломбіна, П’єро, Арлекін»), Марії Ладо («Звичайна історія»), Олександра Марданя («Ніч святого Валентина», «Грати в кота-мишку»), Сергія та Марини Дяченків («Последний Дон Кихот»). Андрія Куркова («Южанка и Северин»), Ігоря Афанасьєва («Шиндай!»), Валентина Тарасова («Сезон полювання на кохання»), Юрія Рибчинського («Едіт Піаф. Життя в кредит»).
Будь-яка антологія — це своєрідна скарбничка, в якій зберігаються культурні цінності, що відображають певний процес. Антологія драматургії — це «скарбничка в квадраті», її твори мають подвійне життя — літературне та сценічне. Кожен автор хоче, щоб його п’єса отримувала багато сценічних життів у різних театрах, різних містах, та й навіть різних країнах. Завдяки антології, яка сприятиме тому, що знання про українські п’єси, сучасні й класичні, поширюватимуться, сподіваємось на успіх українських драматургів.