У Херсоні відбулося першопрочитання п’єси «Ідзанамі» Тетяни Іващенко
Алла ПІДЛУЖНА
В «ІДЗАНАМІ» МЕТАФОРУ СПІВІСНУВАННЯ ДВОХ СВІТОВИХ КУЛЬТУР — СХІДНОЇ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ — БУЛО ПРЕДСТАВЛЕНО ВКРАЙ ТЕАТРАЛЬНО / ФОТО НАДАНО ТЕАТРОМ
Простір сцени під дахом Херсонського музично-драматичного театру ім. М.Куліша на виставі «Ідзанамі» занурює глядача в атмосферу Країни Вранішнього Сонця. Співіснування загадкового світу Японії і вишуканої Франції, місць, де розгортатимуться події, вирішені сценографом і художником по костюмах Ольгою Гоноболіною рознесеними по боках сцени білими ширмами (японською з розсувними дверима — праворуч і європейською складаною ширмою — зліва). Своєрідним мостом, який з’єднав дві країни, стане центральна споруда, яка нагадує Торії, — вхід до синтоїстського храму у вигляді літери «П» з двома перекладками. Візуальним центром цієї конструкції виявляється великий лежачий конус стилізованого японського головного убору. Стіна з бамбука завершує споруду.
Сценографічним образом вистави і головною ідеєю постановника Сергія Павлюка (він же автор музичного оформлення) стає японський сад каменів зі справжнім піском, увінчаний гілкою сакури.
Павлюк бере за основу реальний японський філософський сад каменів, але змушує його працювати на своє театральне рішення. Хиткість піску подібна хисткості почуттів, ось вони є, вони реальні і, здається, відчутні, і раптом — подих вітру, і від хитросплетінь пристрасті, як і від потривоженого слова на піску, не залишилося і сліду …
Взагалі, декорації вистави можна розглядати як мальовничу картину, де переважають соковиті кольори, жива стихія вогню, аромат пелюсток троянд, запахи пахощів, химерно грає світло (художник по світлу Сергій Яковенко).
Сюжет п’єси «Ідзанамі» у Т.Іващенко виникнув під враженням роману «Шовк» А.Барікко. Вичленувавши з цієї історії лінію кохання, драматург співвіднесла її з божественною силою. Розпочавши п’єсу легендою про кохання бога Ідзанаги і богині Ідзанамі, проводячи певну паралель із Адамом і Євою, автор стверджує, що чоловік і жінка в коханні уподібнюються богам. При цьому вона акцентує увагу на фінальному висновкові — часто люди шукають своє щастя десь далеко, не помічаючи, що воно поруч.
Історія двох родин, французів Ерве і Мадлен та японців Асагао і Хара Кея розгортається рівнобіжно. Вони молоді, люблять один одного, мріють про продовження роду. Та варто Ерве поїхати до Японії за кладками шовкопрядів для свого бізнесу і зустріти Асагао, його душевний спокій втрачено. Екзотична красуня не йде з голови, і серце розривається між японкою та Мадлен.
Вистава вийшла динамічною за рахунок контрастної зміни ритмів існування двох місць дії. Зосереджена спокійна лінія його японської частини емоційно вибухала безтурботною французькою. Метафора співіснування двох світових культур — східної та європейської представлялася режисером гранично театрально. Він щедро користується прийомами тіньового театру, театру масок, знаковою грою віял. За допомогою вишуканої пластики живих тіл «малювалися» гравюри, які символізують могутність кохання (балетмейстер Юрій Бусс). Почуттєва естетика Сходу вібрувала почуттями цнотливого еротизму, таїнства тілесних стосунків чоловіка і жінки.
Глузування Заходу проявилося в гротесковому образі Клодьє (Андрій Клочко), друга Ерве. У його вуста режисер вклав слова Марсельєзи, заспівані українською мовою: «Лютий ворог наступає проти нас!», що прозвучали в нинішній ситуації абсолютно однозначно. Дійсність уривалася в дію і її зигзаги відмінно відігравали актори. Упевнено й органічно ведучи кожен свою партію, виконавці зуміли передати глибокий сенс цієї історії. Розумною француженкою, яка утримує прекрасний будинок і понад усе на світі кохає чоловіка, постає Мадлен (Олена Пасько). Ерве (Сергій Мевша) створює образ чоловіка, вбитого пристрастю, завороженого загадковою країною і японкою, яка зустрілася на його шляху. Як виразні сцени його безумного бігу по піску, розмови над тим же піском з Асагао, кохання з нею!
Обличчя актора Вадима Саввіна глядач не бачить, він у образах Кадзумо-сама і Мадам Бланш з’являється у виразних масках і в конусному капелюсі, але пластикою рук і голосом він створює колорит обох персонажів.
Особливий акторський успіх — образи Асагао (Олена Боруцька) і Хара Кей (Дмитро Базавлук). Трепетність, ніжність, покірливість, зосередженість, ці риси вдачі своєї героїні яскраво втілює О. Боруцька. Пластика, манера говорити, рухатися — все видає глибоке проникнення в характер японки, закоханої в чужоземця і вимушеною підкорятися чоловікові. Хара Кей-Базавлук — справжній самурай. Зовнішній вигляд, мова, вміння поводитися з мечем, глибинна мудрість воїна, бажання і необхідність дотримуватися ритуалів робить образ завершеним, аж до здійснення обряду харакірі, який він графічно чітко виконує за світловою ширмою тіньового театру.
Жака Клодьє А.Клочко грає гротесковими мазками. Під личиною балагура, що не розлучається з пляшкою, ховається чоловік, який страждає без кохання, але шукає його. У виставі за вихором пристрасті, кохання, чуттєвості, якими захоплені всі герої, прочитується думка про небезпеку перетину культур, світоглядів, менталітетів, традицій, про тонкість грані духовного взаємовпливу і проникнення, про складність зіткнення різних понять, про непохитність шляху людини до істини.
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/shid-i-zahid-pochuttya-na-pisku
Авторський текст без скорочень:
ЧУВСТВА НА ПЕСКЕ
Алла Подлужная
Первопрочтение пьесы «Идзанами» Татьяны Иващенко состоялось в Херсонском муздрамтеатре им. М.Кулиша.
Пространство Сцены под крышей Херсонского муздрамтеатра им. М.Кулиша на спектакле «Идзанами» Т.Иващенко погружает зрителя в атмосферу страны восходящего солнца. Сосуществование загадочного мира Японии и изысканной Франции, мест, где будут разворачиваться события, решены сценографом и художником по костюмам Ольгой Гоноболиной разнесенными по сторонам сцены белыми ширмами, традиционной японской с раздвижными дверями справа и европейской складывающейся ширмой слева. Своеобразным мостом, соединившим две страны, станет центральное сооружение, напоминающее Тории – вход в синтоистский храм в виде буквы П с двумя перекладинами. Визуальным центром этой конструкции оказывается большой лежащий конус стилизованного японского головного убора. Стена из бамбука завершает сооружение. В разных местах оформления возникают изображения иероглифов. Симметрично с двух сторон на перекладине пагоды подвешены клетки для птиц, в которых «заточены» бамбуковые палочки-колокольцы, издающие звуки поющего ветра. Между клетками парит оригами – белая птичка, наслаждающаяся свободой.
Сценографическим образом спектакля и главной идеей постановщика Сергея Павлюка (он же автор музыкального оформления) становится сооруженный посредине сцены японский сад камней с настоящим песком, увенчанный веткой сакуры. Японский сад – это размышление на тему мирозданья, раздумья о собственном месте на земле. С.Павлюк берет за основу реальный японский философский сад камней, но заставляет его работать на свое театральное решение. Песок, на котором японцы могут писать слова, целые послания – вечный, он способен донести смысл написанного, может он и навсегда «похоронить» его. Зыбкость песка подобна зыбкости чувств, вот они есть, они реальны и кажется осязаемы и вдруг дуновение ветра и от хитросплетений страсти, как и от потревоженного слова на песке, не осталось и следа…
Образ сада камней в спектакле многофункциональный. Прямоугольник песка будет восприниматься и землей чужой страны, и разделительным пограничьем, поверхностью для посланий, средоточием медитации, местом встреч и сакральных обращений к Богам. Он будет жить своей жизнью, словно отдельное действующее лицо, серьезно влияющее на ход событий.
Вообще, декорации спектакля можно рассматривать как живописную картину, где преобладают сочные цвета, живая стихия огня, аромат лепестков роз, запахи благовоний, причудливо играет свет (художник по свету Сергей Яковенко).
Режиссура С.Павлюка в любом его спектакле отличается просто-таки оглушительным взрывом творческой фантазии. Он всегда логичен, последователен, изобретателен, его решения вразумительны, понятны, эмоционально оправданы для зрителя. Не изменяет он себе и в «Идзанами». Зная, что в японском театре все учитывается до малейших деталей, С.Павлюк также филигранно выстраивает действие и своего спектакля. Актеры четко придерживаются канонов жанра, музыка идеально вписывается в сценическое повествование, создавая ту или иную нужную атмосферу восприятия, костюмы отвечают эпохе, соответствуют характеру каждого персонажа. Грим, прически, аксессуары, игра с масками – все предельно убедительно, работает в заданной стилистике.
Сюжет пьесы «Идзанами» у Т.Иващенко возник под впечатлением романа «Шелк» А.Барикко. Вычленив из этой истории линию любви, драматург соотнесла ее с божественной силой. Начав пьесу легендой о любви Бога Идзанаги и Богини Идзанами, проводя некую параллель с Адамом и Евой, автор утверждает, что мужчина и женщина в любви уподобляются Богам. При этом она акцентирует на финальном выводе – часто люди ищут свое счастье где-то далеко, не замечая, что оно рядом.
История двух семей, французов Эрве и Мадлен и японцев Асагао и Хара Кея разворачивается параллельно. Они молоды, любят друг друга, мечтают о продолжении рода, кажется, все стабильно и безоблачно. Но стоит Эрве поехать в Японию за кладками шелкопрядов для своего бизнеса и встретить Асагао, его душевный покой разрушен. Экзотическая красавица не идет из головы и сердце разрывается между японкой и Мадлен.
Спектакль получился достаточно динамичным за счет контрастной смены ритмов существования двух мест действия. Сосредоточенная спокойная линия его японской части эмоционально взрывалась беззаботной французской. Метафора сосуществования двух мировых культур – восточной и европейской представлялась режиссером предельно театрально. Он щедро пользуется приемами теневого театра, театра масок, знаковой игрой вееров. С помощью изысканной пластики живых тел «рисовались» прекрасные гравюры, символизирующие мощь любви, красоту соития.(балетмейстер Юрий Бусс).Чувственная эстетика Востока вибрировала ощущениями целомудренного эротизма, таинства телесных отношений мужчины и женщины.
Ерничанье Запада проявилось в гротесковом образе Клодье (Андрей Клочко), друга Эрве. В его уста режиссер вложил слова Марсельезы, спетые на украинском языке: «Лютий ворог наступає проти нас!», прозвучавшие в нынешней ситуации совершенно однозначно. Как и выражение «хреново!», которое вырвалось у Мадлен в разговоре с мужем, на что французский аристократ резко отреагировал: «Моветон! Так ругаются лишь русские мужики!» Таким образом, действительность врывалась в действие и ее зигзаги отлично отыгрывали актеры. О них смело можно сказать – ансамбль. Уверенно и органично ведя каждый свою партию, исполнители сумели передать глубокий смысл этой истории. Сдержанной умной француженкой, содержащей прекрасный дом и более всего на свете любящей мужа, предстает Мадлен (Елена Пасько). Эрве (Сергей Мевша) создает образ мужчины, сраженного страстью, завороженного загадочной страной и японкой, которая повстречалась на его пути. Как выразительные сцены его безумного бега по песку, разговора над тем же песком с Асагао, любви с ней!
Лица актера Вадима Саввина зритель не видит, он в образах Кадзумо-сама и Мадам Бланш предстает в выразительных масках и в конусной шляпе, но пластикой рук и голосом он создает колорит обеих персонажей.
Особенная актерская удача – образы Асагао (Елена Боруцкая) и Хара Кей (Дмитрий Базавлук). Трепетность, нежность, покорность, сосредоточенность, эти черты характера своей героини ярко воплощает Е.Боруцкая. Пластика, манера говорить, двигаться – все выдает глубокое проникновение в характер японки, влюбленной в чужеземца и вынужденной покоряться мужу. Хара Кей-Базавлук – настоящий самурай. Внешний облик, речь, умение обращаться с мечом, глубинная мудрость воина, желание и необходимость следовать ритуалам делает образ завершенным, вплоть до совершения обряда харакири, который он графически четко выполняет за световой ширмой теневого театра.
Жака Клодье А.Клочко играет широкими, гротесковыми мазками. Под личиной балагура, не расстающегося с бутылкой, скрывается мужчина, страдающий без любви, ищущий ее. Выкрикивая слова украинской Марсельезы, кривляясь, отплясывая с японской маской на затылке, он словно демонстрирует неуправляемость толпы, которая подчас может оказаться достаточно грозной.
Спектакль «Идзанами» Т.Иващенко получился, благодаря режиссерской мысли С.Павлюка, многопластовым. За вихрем страсти, любви, чувственности, которыми обуреваемы все герои, прочитывается мысль об опасности пересечения культур, мировоззрений, менталитетов, традиций, о тонкости грани духовного взаимовлияния и проникновения, о сложности соприкосновения разных понятий, о непреложности пути человека к истине. И пусть один из афоризмов спектакля гласит: «Познавший истину, не живет на этом свете», люди не прекращают «рисовать» свои чувства на песке. Но их сдувает неумолимый ветер.