16 липня 2014

ЛЮБИТИ

Галина Канарська

Тетяна Іващенко – одна з небагатьох українських драматургів, які можуть похвалитися широкою географією постановок своїх творів. «Таїна буття» – одна з перших п’єс, написаних драматургом понад 15 років тому, має чудову сценічну біографію і зацікавлення нею не зникає з роками, адже лише у цьому театральному сезоні було здійснено дві постановки, перша – у Коломийському академічному українському музично-драматичному театрі імені Івана Озиркевича у постановці Сергія Кузика відбулася у січні цього року, а друга відбулася напередодні виборів у Першому українському театрі для  дітей та юнацтва у постановці Володимира Борисюка. Учень Дмитра Чайковського давно мріяв поставити п’єсу Тетяни Іващенко, але досить довго це не вдавалося зробити. Можливо, так мало статися, щоб режисер приїхав до Львова, де навіть бруківка пам’ятає Франкові кроки й, пройти його шляхами. Хтось може сказати, що не варто ставити виставу про Франка, бо хіба можна відтворити світ генія. Скептикам порадимо лише подивитися виставу.

Володимир Борисюк ставить виставу про людські взаємини, осяяні силою генія, про любов-нелюбов у передчутті шаленства. Вже прелюдія вистави готує нас до передчуття біди. Юна Ольга Хоружинська – акторка Оксана Блащук розповідатиме про першу зустріч з Іваном Франком, її очі світитимуться щастям, а пластика  видаватиме передчуття тривоги. Ще не розквітла історія любові звучатиме тугою лемківської пісні “Ой верше, мій верше”, інтригуватиме і… нестерпно болітиме, наче не Франкове і Ольжине життя покладено на поталу, а кожного з нас. Де ця вершина, на якій рай земний?! На це питання неможливо знайти відповідь, тим більше у виставі, яка поставлена за шаленимии темпами сучасного буття. Це – радше ескіз до стосунків, ніж псиихологічне. проживання дійсності. Вистава, створена Володимром Борисюком – еклектична як і наш час. У виставі еклектичне все від сценографіі до музичного оформлення. Сценографія настільки багатовимірна і функціональна, що в ній знайшлося місце і для київських площ і львівських вулиць, бойківських вершин, родинного гнізда і… борделю. Музичне оформлення поєднало в собі українську народну, класичну музику, шансон і, навіть шлягер Юрка Юрченка з “Території А”… В таку еклектику легко вписались і драматургічний етюд Івана Франка “Чи здуріла?” і, безкінечні пластичні етюди, які з одного боку заворожували глядачів, а з іншого -відволікали від таїни буття двох – Івана Франка і жінки, яка вірила у можливість родинного щастя.

Ще ніколи не доводилося бачити такого  юного Франка. Роман Кривдик навіть візуально схожий на Франка. Щось і внутрішньо єднає його з великим поетом. В дійсності шалений ритм вистави не дає актору психологічно вибудувати роль. Він як і більшість акторів стає заложником темпоритму вистави, її пластичного вирішення. Картинка – красива, але ж так хочеться відчути  трепет людськоі душі, щоб защеміло… Серце защемить,коли за щастя боротиметься юна повія-Наталка Мазур з франкового драматургічного етюду “Чи здуріла?”. Здається, що вона відболіла і відкохала за всіх жінок та, поклала своє життя на плаху болю… Як викарбуваний з каменю Юліан-Василь Когут, міць і вселенська байдужість в одній особі, привабливість, яка знищує любов… Далі треба було ставити крапку, але круговерть життя, як і круговерть танку триває у виставі далі, не додаючи нічого до історіі людського болю. Без епітафії кружлятимуть у вальсі й Ольга Рошкевич-Христина Сапа і, Целіна-Ірина Кухарська і, Юліан-Василь Когут і, Іван-Роман Кривдик, наче життя це – вальс, легкий і швидкоплинний, а таїна буття залишиться таїною. Пластичному рішенню вистави ми завдячуємо Ользі Семьошкіній, танку – Людмилі Пернопесовій. Саме ці митці вплинули на дух вистави, додаючи їй візуальної виразності в якій, на жаль, загубилось франкове слово і екзистенційні одкровення драматурга Тетяни Іващенко. З іншого боку, якщо врахувати, що молоде покоління сприймає світ більш візуально, аніж через слово, то можна сказати,що в режисерському вирішенні є певний сенс… та чомусь не залишає відчуття, що обкрадено і глядача і, акторів, бо не так часто їм дістаються такі глибинні ролі, щоб робити з них лише замальовки. Будемо тішити себе надією, що ця вистава стане поштовхом для пізнання світу Івана Франка. Можливо, когось вона примусить відкрити його твори, а когось приведе до музею, який заховався у затишку Стрийського парку, щоб відчути як це – Любити.

Світлина Анастасії Канарської.