Ліна МЕЛЬНИК
Головний режисер театру ім.Садовського ділиться планами на майбутнє
У 1981 році на сцені Вінницького музично-драматичного театру ім. М.Садовського загорілась нова здібна зірочка – молода актриса Таїсія Славінська. Творчий запал, активність і бажання працювати не залишились непоміченими, й із часом вона стає заслуженою артисткою України. Та на цьому не зупиняється і здобуває ще одну освіту – режисерську. Уже у 2000-му глядачі мають змогу побачити її першу режисерську роботу – виставу “Друга смерть Жанни Д’Арк”. Але, підкоряючись таланту, кар’єра Таїсії Славінської невпинно рухається вгору. 2015 рік ознаменувався для неї званням народної артистки України, а липень 2016 приніс посаду головного режисера театру Садовського. 8 вересня виставою Таїсії Славінської “Ідзанамі. Богиня, яка вабить” відкриється 83 театральний сезон.
– Пані Таїсіє, коли зрозуміли, що театр – то Ваше покликання?
– Із моїм першим подихом зрозуміла. Не було ніяких альтернатив і жодних думок із приводу іншої професії, я із дитинства знала, що буду актрисою. Звісно, тоді ще не уявляла, що стану режисером, але театр у моєму житті завжди займав перше місце, у ньому я працюю більше 30 років, він став моїм домом.
У дитинстві займалась у Палаці дітей і юнацтва, спочатку там був драмгурток, пізніше – театральна студія. Тоді Віталій Євдокимович Селезньов приходив у школи й відбирав здібних дітей. Після 10 класу вступила на навчання у театральну студію при київському театрі І.Франка. Пізніше захотіла здобути ще й професію режисера, щоб втілити у життя всі нездійснені акторські мрії. А мрія, що збулася – роль Марусі Чурай. Зіграла її двічі: за творами Михайла Старицького і Ліни Костенко.
– Я добре пам’ятаю Марусю Чурай у Вашому виконанні. Кілька разів дивилась і щоразу плакала…
– Це моя улюблена роль, я її настільки відчула – і героїню, і душу твору. Шкода, що час плине так швидко, актори дорослішають і вже не можуть грати тих персонажів, про яких мріють. Мені імпонує фраза із фільму “Королева бензоколонки”: “Ви зрадили своїй мрії? – Ні, я просто змінила мрію”. Я так само із іншого ракурсу подивилась на бажані, але не зіграні ролі – у “Дяді Вані” за Чеховим, “У неділю рано зілля копала” за твором Кобилянської – стала режисером цих постановок.
– Знаю, що цікавитесь молодіжними театрами, нещодавно бачила Вас на виставі дитячої студії “Образ”. Чи маєте бажання співпрацювати із іншими театрами, розвивати талановиту молодь?
– Я вважаю, що у такому місті як Вінниця одного театру замало. У наш театр ходить багато молоді, це дуже приємно. Напевно, потрібен альтернативний молодіжний театр, де була б можливість експериментувати, пропонувати публіці щось прогресивне. Звісно, все впирається у кошти.
– Які плани на посаді головного режисера?
– Мені б хотілося, щоб про вінницький театр заговорили і в Україні, й за її межами, а для цього потрібно їздити на гастролі, фестивалі, показувати достойні вистави. Також маю бажання співпрацювати із різними режисерами, художниками, залучати талановиту молодь. Є у мене ідея, як експеримент, обмінюватись акторами із театрами різних міст.
Кожного року театр купує щось із технічного оснащення – освітлення, проектори, ще потрібні хороші голосові мікрофони, щоб ставити мюзикли. Не хочеться, щоб технічна сторона ставала на заваді новим цікавим ідеям, постановкам.
Наприклад, у невеликому литовському містечку Паневежис є театр, який свого часу був знаний на весь європейський театральний світ. У мене завжди була мрія, щоб Вінниця перетворилась на маленький Паневежис, щоб ми стали відомі не тільки в Україні, а й у Європі.
– Вистава, режисером якої є Таїсія Славінська, для багатьох вже своєрідний знак якості. Скажіть, як знаходите шлях до глядача? Маєте якісь режисерські прийоми?
– Я відверта у своїх думках, висловлююсь на ті теми, про які мені хочеться говорити. Можливо, мої думки й почуття співпадають із емоціями глядача, ми потрапляємо у одну вібрацію – тому вистави й сприймаються так добре.
Перед репетицією я всім акторам кажу: “Ви знаєте, що ми всі любимо один одного. Всі проблеми й негаразди залишаймо за порогом театру”. Якщо актор не відчуває симпатії до партнера по сцені, то контакту між ними не відбудеться, глядач це відчуває. Я намагаюсь культивувати у театрі взаємоповагу, тому що сцена нечесності не прощає. Ми ж маємо справу із людською душею, почуттями, тому заповідь “не нашкодь” для нас теж актуальна.
– Якось я мала можливість трохи поспостерігати за репетицією вистави “У неділю рано зілля копала” і звернула увагу на те, із якою турботою Ви ставитесь до акторів. Які знаходите “чарівні” слова, якщо бачите, що щось іде не так, чи акторові не все вдається?
– У мене на такий випадок он палиця у кутку стоїть (сміється). А що, буває по-різному, до кожного треба знайти свій підхід. На одного актора трішки підвищиш голос, і він відразу розгубиться, а інший швидко починає робити все як треба.
– У роботі без почуття гумору не обходиться!
– Ну а як же! Інакше було б дуже нудно! Зазвичай, коли ми ставимо драму, наприклад, “Ідзанамі” – все починається із гумору: артисти як візьмуть на зуби якісь фрази, як почнуть їх перекручувати, що кілька днів у мене суцільний сміх на репетиціях. А на комедіях, навпаки: так серйозно до всього підходять…
– “Ідзанамі. Богиня, яка вабить” – п’єса українського драматурга Тетяни Іващенко. Ви часто звертаєтесь до творів сучасних українських авторів?
– У нашому театрі я вже ставлю другу п’єсу Тетяни Іващенко (перша – “Замовляю любов”), також іде вистава за п’єсою Олександра Морданя “Ніч святого Валентина” – у нього загалом дуже цікаві роботи, Неда Неждана, Олег Миколайчук – ми поставили їхню “Ассо і Піаф”. В Україні є талановиті достойні автори, є із чого вибирати, і дуже важливо, щоб твір був на часі.
Коли Тетяна Іващенко дала мені п’єсу “Замовляю любов”, вона лежала десь три роки. За цей час прийшли молоді актори і я відчула, що є матеріал для постановки. “Ідзанамі” теж лежала певний час, була трудність у сценографії: не було художника-постановника, щоб втілити ідею. Тоді авторка запитує: “А якщо сценографом буде Андрій Александрович-Дочевський?” У мене аж мову відняло. Запитую: “А він погодиться?” Вона йому відразу ж зателефонувала й Андрій погодився. Тоді зрозуміла, що вистава відбудеться!
Але ще ж треба музику! – Франція і Японія, дві такі несумісні культури… Подзвонила Івану Небесному, ми вже працювали із ним у постановці “У неділю рано зілля копала”, він прочитав п’єсу і із задоволенням погодився на подальшу співпрацю. Я взагалі вважаю, що цю виставу зробили художник і композитор! Дуже важливо, коли простір сам по собі звучить, живе, акторам легко працювати у такій атмосфері. Я щаслива, що підібралась така творча група!
– Тобто є п’єси, які лежать і ніби дозрівають…
– Буває й так. А трапляється, є хороший твір, і я не знаю про що через нього говоритиму із глядачем.
– Як визначаєте, що актуально для глядача?
– Я ніколи не займалась кон’юнктурою: підготувати обов’язковий концерт під певне свято – то не моє. Звичайно, у мене є творчі мрії, улюблені автори… Все залежить від самого творця, якщо запропонуєш глядачеві щось справді талановите, то він сприйме. Але буває і п’єса прекрасного автора, а розставиш якісь не ті акценти, чи не про те скажеш – і людям вже не подобається. Якщо форму не наповнити ідеєю, емоціями, асоціаціями, то вона залишиться усього лише формою. Я вважаю, якщо режисер чесний сам із собою і із людьми, вкладає свою особисту думку, то із глядачами він обов’язково увійде у резонанс…
– А займатись кінорежисурою не думали?
– Ми знімаємо “Лісову пісню”, і не можемо ніяк завершити, бо все впирається у фінанси, доводиться багато робити своїм коштом, власними силами. Зйомки завершені, залишився тільки монтаж і комп’ютерна графіка. Кіно треба знати, щоб уміти його робити. Це мій перший досвід, не знаю чи виявиться він вдалим, чи ні. Не маю уявлення, чи візьмусь за подібне ще раз, адже треба багато вчитись у галузі кіноіндустрії. Та нас із колегами засмучує, що українське кіно майже не знімається, а ринок наповнився російськими низькопробними серіалами. Ми хвилювались із цього приводу, а потім самі вирішили знімати, піднімати українську індустрію кіно. В Україні творчі активні люди, їм все цікаво, вони хочуть брати участь у чомусь значимому, то чому б не дати їм таку можливість?
– Які поради дали б молодим режисерам-початківцям?
– Не бійтесь експериментувати, не бійтеся своїх ідей, не бійтесь труднощів, бо вони будуть. Насправді, у нас багато молодих талановитих режисерів. Можливо, хтось їх не розуміє, бо у них інша “мова”, своєрідна стилістика, але це нормально, навіть добре – нехай експериментують. Є фестивальні постановки, вони більше для широкого кола глядачів, а от вінничани дуже люблять музичні вистави – із танцями, оркестром. Намагаємось робити вистави на всі смаки, але у глядача на повідку теж не годиться бути, тому що можна втратити певний професійний рівень. На жаль, люди зараз виховуються на низькопробних серіалах, ток-шоу, це формує їх рівень сприйняття. А коли ми пропонуємо щось вищого рівня, це вже не звично й не сприймається. Так що теж є певна небезпека не опуститись до “мильних опер”. Глядач має йти за театром, а не навпаки.