9.05.2002
“Тайна буття” або дещо про жіночу дружбу
Галина Цимбал, театрознавець
Драматург – професія рідкісна, а жінка в драматургії – явище просто унікальне. Коли це ще й самобутній митець, то в культурі інших країн викликає особливу цікавість і підтримку. У нас, в Україні, все набагато складніше… Та від факту, що у молодого драматурга Тетяни Іващенко нещодавно відбулася прем’єра вже п’ятої п’єси («Секс по вихідних) нікуди подітися.
А почалося все з того, що Таня вже в дитинстві постійно чула голоси, які розмовляли діалогами. Майже так, як композитори «чують» якісь мелодії. Десь років у п’ять почала організовувати у своєму дворі різні ігри та ставити для таких , як сама, а в шість – вигадувати п’єси-казки. Роздавала всім текст і розводила «мізансцени». Вже тоді вона була дуже енергетичною людиною і ходила в лідерах. І ще її, народжену під знаком Венери, усе життя супроводжує відчуття любові. І одне з перших життєвих вражень, яке їй закарбувалось у пам’яті, пов’язане з обожнюванням маленького песика. У чотирнадцять років Таня відважно понесла свою п’єсу в театр клубу «РАБІС» («працівників мистецтва», пам’ятаєте, був такий на столичній вулиці Леніна?). І що ж ви думаєте? Зібрали худраду і попросили її прочитати цю п’єсу для всіх. Твір сподобався, та поставити тоді можливості не знайшли. Але порадили обов’язково писати і надалі. Тетяна продовжувала записувати свої діалоги, як не дивно, не звертаючись до прози чи поезії, тому що мислила в рамках лише драматургії. Та створюючи для театру, сама в актриси ніколи не прагнула. Хіба що трішки уявляла себе режисером чи кінорежисером.
АКТРИСА ЛАРИСА ТРОЯНОВСЬКА
Лариса теж з дитинства грала «в театр», з перевдяганнями і виставами для своїх. А потім потрапила в палац піонерів до Фаїни Соломонівни Ковалевської,Ю котру багато наших артистів можуть згадати у своєму «театральному дитинстві». А ще Лариса постійно відчувала потребу переконувати людей , ділитись з ними своїми поглядами і відчуттями. І вона розуміла, що це можливо лише у театрі. Батьки були категорично проти акторства. Та підтримувала Ковалевська, і Лариса витримала конкурс до інституту. Це був рік Олімпіади, коли екзамени в театральному перенесли на кінець серпня, пізніше за інші заклади. Хто не вступив до інших вузів, кинулись в «артисти». Лариса прийшла на екзамен в ситцевому платтячку, без жодних слідів косметики, не думаючи вразити собою, і, очевидно, ще й цим сподобалась Леоніду Олійнику, що наберав курс. Він симпатизував таким справжнім, безпосереднім. На її курсі вчилися відомі сьогодні Олексій Богданович, Петро Панчук, Арсен Тимошенко. Це був перший рік, коли в інституті викладала ада Миколаївна Роговцева, яка дуже багато працювала зі студентами. Так склалося, що зі студенток курсу в професії залишилася лише одна Лариса.
Як відомо, нічого в цьому житті не буває випадковим. Як і зустріч Тетяни з Ларисою: Ларисин однокурсник, студент режисерського факультету Сашко Івахно, людина дуже серйозна і трошки сумна, приходячи до бібліотекарки Тані в інститутську бібліотеку, часто жалівся: «Бракує гарної комедії». І якось Таня, як завжди весело, сказала: «Ну, що ж, доведеться мені самій написати для вас комедію, Колись.». Такий час настав. Сашко, вже знаючи про захоплення Тані, прийшов і впевнено заявив: «Я хочу для Лариси Трояновської, яка зараз працює в театрі на Подолі, поставити веселу п’єсу.Пиши». Познайомившись з Ларисою, враховуючи її можливості, вона-таки написала комедію «Вхопити бісенятко за хвіст».
РЕЖИСЕР ВІТАЛІЙ МАЛАХОВ
«Я думаю, що Малахов більше ніж непересічна особистість, вже хоча б тому, що зумів створити свій театр. Наприкінці 80-х створювали багато, та втримався лише він один», – вважає Лариса Троянівська. А Таня додає : «Я впевнена, що драматург без режисера просто мертвий, як режисер без драматурга. А актори залежать від обох одночасно. Тобто, потрібна команда. І в нас склалася така команда завдяки Малахову, який у той час, я вважаю, здійснив подвиг. Адже ніхто в наших театрах навіть не припускає думки про сучасного українського автора. А він повірив і віддав під наш експеримент свій театр». Так 3 червня 1996 року відбулася прем’єра п’єси і нового дуету – автора і актриси.
АНТРЕПРИЗА, ЩО НЕ ВІДБУЛАСЯ
Ну, а найперша постановка п’єси Тетяни Іващенко була, по суті, першим в Україні досвідом театральної антрепризи, яку, на жаль, ніхто не підтримав. Тому, мабудь, тут і досі відкривають, постійно «смакують» московсько-пітерські збірні, під вивіскою антреприза нехтуючи своїми можливостями.
Тоді зібралася команда молодих завзятих людей: актори Галина Стефанова, Дмитро Базай, Олександр Мельник, режисер Гриць Максименко і автор Тетяна Іващенко. Міський фонд культури дав гроші на постановку «Принца – водія трамваю» (на сцені з іншою назвою – «Той, хто править ритм»). Вийшла яскрава авангардистська вистава, побудована на пластиці, із застосуванням нових, незвичних засобів музичної і режисерської виразності. Ще й досі деякі критики і глядачі згадують спектакль, жалкуючи за ним. Адже молоді творці мріяли продовжити цей почин і створити експериментальний театр сучасної п’єси. Та з цього теж нічого не вийшло – через все ту ж банальну причину – відсутність коштів.
БУТТЯ ФРАНКА І НЕ ЛИШЕ ЙОГО
«Таїна буття» теж невипадково прийшла в долі Тетяни і Лариси. Таня народилася на вулиці Франка, її рідного дядька звали, як і поета, Іваном Яковичем, і в періодл створення цієї п’єси у неї було відчуття повного проникнення в непросту атмосферу сімейного життя й складного характеру людини із світовим ім’ям. Спочатку п’єса задумувалася про дружину Івана Франка Ольгу і писалася не на Ларису Трояновську, а як замовлення на іншу актрису. Але у зв’язку з тим, що постановку із Молодого театру перенесли знову-таки до мудрого Малахова в театр на Подолі, Таня попросила зіграти жіночу роль Ларису.
Це була моно вистава, про яку, мабуть, мріє кожна актриса, але подруга відмовилась від такого щедрого і, водночас, «важкого» подарунка. Як вона потім сама згадувала: «мені б не вистачило дихання. А ще я відчула, що просто необхідний сам Франко. І чудово, що вні з’явився у виконанні прекрасного актора Володимира Кузнєцова, з яким я давно мріяла зіграти. Він так глибоко приникнув у цю роль».
Утворилася дружна компанія: режисер Віталій Семенцов, хореограф Сергій Швидкий, художник Оксана Карпусь. Виставу помітили – 2000 році її було висуното на театральну премію «Пектораль» у двох номінаціях, з великим успіхом пройшли гастролі у Львові. У творців виникла ідея просвітницького театру зі створенням вистав про наших знаменитих українців. Та ідея, знову-таки, поки ніким не підтримана.
«НЕМАЄ ПРОРОКІВ У СВОЇЙ ВІТЧИЗНІ»
І тут знову напрошується розмова про сучасну українську драматургію. Театри «кричать», що сьогодні її немає, нічого ставити. Та все ж і близько не підпускають до себе авторів-співвітчизників. Якась там Тетяна Іващенко – це ж не Птушкіна і не Петрушевська. Ось якби її спочатку визнали у Москві, чи, у крайньому разі, в Пітері, тоді б і поглянули в її бік. А поки що ні читати, ні дивитися не будуть. Один із відомих і визначних для сьогодення українського театру діячів сказав, що ставити сучасного українського автора – це хуторянство, бо необхідно замахуватись лише на великих…простіше й легше переробити Чехова чи Шекспіра і здобути славу новатора театру, аніж узятися за щось первісно нове, оригінальне і поставити так, щоб усіх переконало і зацікавило. Але ж в історії української драматургії взагалі може утворитися вакуум – життя кінця ХХ – початку ХІ століття просто не буде існувати – «обірветься зв’язок часу». Нещодавно театральний світ утратив свого безперечного лідера, найзреалізованішого драматурга, талановитого Ярослава Стельмаха. Таня сумно констатувала : «сучасна вітчизняна драматургія просто загнана у глухий кут, тому що вважається, що у нас свої нічого путнього не можуть написати. Насамперед, запитують – «а хто за тобою стоїть?». нас постійно ніби переконують, що в Україні люди не талановиті, що вони непотрібні. Уе не тому, що я хочу сказати, яка я талановита. Ні, я досить нормально себе почуваю. У мене є реалізація, є близькі «по крові люди» театру. Та також легке щемливе почуття, що так і не віджив у нас комплекс меншовартості і не можеш ти написати гарну п’єсу, якщо живеш у рідному місті Києві. Прочитав якось мого «Принца – водія трамваю» один дуже авторитетний і серйозний театральний діяч і казав: «це справжнє. Ось що потрібно ставити!». І попросив іншого, не менш авторитетного, але залюбленого лише в сучасну російську і зарубіжну драматургію режисера звернути увагу, на що той сказав: «Я навіть читати не буду». Ось у цьому і вся формула сучасного театру в Україні.
ЖІНОЧІ І НАВІТЬ НЕ ЖІНОЧІ МРІЇ
Малахов побачив цікавий матеріал і дав «добро» ще однієї п’єси Тетяни Іващенко – психологічного трилеру «Я вбив», який і поставив Володимир Славинський. Одна з головних ролей випала Ларисі. «Коли мені кажуть, що ось актор пішов із професії, мені видається, що він не був і не бажав у ній бути. Професія – сенс життя. І коли зустрічаєш однодумця у втіленні якихось задумів, і це збігається з твоїми душевними настроями – це дуже вадливо»,- говорить актриса. А про критику жіночої дружби, наприклад, у Тетяни вже особиста, пережита думка: «Заперечують жіночу дружбу переважно чоловіки. Жінки зраджують у дрібницях». Тетяна мріє написати п’єсу спеціально для режисера Віталія Малахова, котрий лише «благословляв» її п’єси, але ніколи не ставив сам. Його режисура їй цікава і близька. Лариса ж сподівається в цій п’єсі створити новий для себе образ. А разом вони мріють про увагу й оцінку, тому що визнання «після того» вже стало просто до серцевого болю банальним…
