Андрій ЮРКЕВИЧ,
Леонід Ґольберґ
Не припиняє дивувати наш театр. Вже друга прем’єра впродовж місяця. Після блискучої постановки Олександра Короля на малій сцені з Вірою Хомин в головній ролі (йдеться про моноспектакль “Перед сніданком”) – 27 січня чергова прем’єра вже на кону великому: романтична драма на дві дії за п’єсою Тетяни Іващенко “Втеча від реальності”. Постановка режисера Влада Сорокіна, сценографія Ярослава Данилова, художник з костюмів Юлія Гнатенко, балетмейстер-постановник Сергій Дмитрієв.
Варто кілька слів сказати про авторку, котра, до речі, була на виставі.
Тетяна Іващенко народилася і живе в Києві. Закінчила Національний університет культури і мистецтв. Багато років працювала в Київському державному інститутоі імені Карпенка-Карого. Член Гільдії драматургів України. В її творчому доробку 15 п’єс, десять з яких побачили світло рампи. Зокрема в Дрогобичі поставлено «Таїну буття» про Івана Франка та «Елегію/Стікс» про трагічні події операції «Вісла». П’єсу «Втеча від реальності» було написано на замовлення Українського малого драматичного театру, й сьогодні вона є доволі відомою, тож певні ризики перед дрогобицькою трупою були.
У новій виставі театр імені Юрія Дрогобича звернувся до соціальної тематики, недарма вважається, що всі ті процеси, які відбуваються в суспільстві, знаходять певне відображення в мистецтві, зокрема, – в театрі. Головнним посилом спектаклю “Втеча від реальності” є саме сприйняття реальності як категорії, як світоглядних орієнтирів та істин. Перед глядачем розгортається динамічний сюжет, стрижнем, головною наскрізною темою є наркотична залежність, безвихідь та втрачені можливості, де життя і смерть межують з ілюзією втечі від реального, себто сірого і буденного, але разом з тим від відповідальності та справжніх людських стосунків, які вимагають і передбачають самовдосконалення, вольового вибору між добром та злом, білим та чорним, реальністю та сном. Трагедія часу – наркоманія – висвітлюється у постановці з моторошною оголеністю.
Ця вистава про журналістку, яка розслідує справу про наркотики і ризикує життям, щоб припинити діяльність ватажків наркоманії, не знаючи, що я на хибному шляху опинилася її власна донька. “Втеча з реальності ” це вистава-попередження про те, що, як промовляє у в фіналі головний герой Єгор, – “Я зрозумів, що не можна в житті пробувати все, так, як не можна вбивати”.
Спектакль безперечно розрахований на молодіжну аудиторію. І немає жодного сумніву, що ця сценічна робота молодого, амбітного режисера Влада Сорокіна буде успішною і збиратиме щораз більшу аудиторію. Ба більше: що в репертуарі нашого театру бракувало подібних постановок. У відгуку ж хотілося б проаналізувати всі сеґменти, з яких власне і складався спектакль. Отже, за порядком.
Сценографія: блискуче сценографічне вирішення Ярослава Данилова, сюрреалістичні панно Сальвадора Далі, зокрема фрагменти “Спокуси святого Антонія” надавали не ґротеску, а навпаки гармонійно вливалися і “співпрацювали”з усіма компонентами вистави. Художнє оформлення вистави було оформлення були мінімалістично вмотивовані, мобільні й не суперечило дійству, що розгорталося на сцені.
Костюми: важке завдання випало на цей раз перед художницею костюмів Юлією Гнатенко, адже образи героїв були різнопланові, неоднозначні, та ще й був присутній надто важливий для спектаклю пластичний елемент у формі балету, котрий привертав до себе чи не найбільшу увагу. Юлія Гнатенко скористалась простими рішеннями і без зайвого пафосу передала образи героїв вистави “реальних” і “сценічних з”явиськ”, котрі гіперболізували переживання і наркотичну псевдореальність персонажів спектаклю.
Феномен балету: вже вкотре на найвищу похвалу заслуговує головний балетмейстер Сергій Дмитрієв та артист балету Петро Ланін. Неймовірні постановки танцю, енергія пластика і саме головне точна передача метафізичних “реалій” всього що розгорталося перед глядачем на сцені театру. Взагалі сьогодні вже не уявити тетару в Дрогобичі без балетної групи.
Режисура: Влад Сорокін взяв на себе відповідальність відтворити гостру, болісну проблему, наркотики, СНІД, стосунки молоді, в суворих сучасних українських реаліях. Окрім того, режисер презентував музичне оформлення, яке супроводжувало спектакль. На початку спектаклю лунає музична тема з фільму “Реквієм за мрією” режисера Дарена Арановскі ,культової кінопритчі, де головними героями є наркомани і наркодилери, їх життя та смерть, втрачені мрії, понівечені долі, і жаль, котрим огортають себе головні герої, вже після того коли наркотики зруйнували їх буття, власне сама вистава має багато спільного з цим фільмом, то ж всім, хто був на виставі “Втеча від реальності” і не бачив фільму “Реквієм за мрією”, радимо таки переглянути стрічку, аби в повній мірі відчути “середовище”, яке змальовують та відтворюють, автор спектаклю й режисер разом з акторами.
Акторський склад: Напрочуд вдало та гармонійно поєдналися “молоді” та “старші”, більш досвідчені актори. Варто виділити гармонійний дует Народної артистки Алли Шкондіної та Народного артиста Адама Цибульського , котрі тут постають перед глядачем у вельми незвичній для них іпостасі. Пан Адам грає роль Павла Сергійовича – власника нічного клубу, наркомана-мафіозі, котрий прагне влади й заради цього не гребує нічим. Пані Алла виконує роль Ірини Василівни – журналістки, котра в ході розслідування заплутаної історії вбивства сама гине, адже відмовилася піти на ”угоду з власним сумлінням”. Варто згадати й про незвичний для традиційно академічних постановок нашого театру не форматний текст, щедро всіяний молодіжним та девіантним сленґом, і отримуємо зовсім нову, невластиву творчу реалізацію, в якій себе блискуче проявили корифеї дрогобицької кону. Щоправда, в самому тексті п’єси не все гладко, особливо це відчутно в монологах на початку спектаклю: деякі фрази звучать не по-українському, адже явно кальковані з російської. Тут варто спільно з автором вирішити цю проблему.
Що до молодих акторів, насамперед слід вирізнити вдалу пре”мєру для молодої надзвичайно талановитої акторки Юлі Кшишовської роль Сніжани), для котрої це – дебют. Влад Сорокін довірив Юлії головну роль, і тільки виграв од того, що ризикнув. Вітаючи юну актрису з успішним і яскравим дебютом дебютом на сцені Дрогобицького музично-драматичного театру, хочемо зауважити: режисерам-постановникам необхідно надалі звертати більшу увагу на потенціал молодих акторів, котрі зайняті в цій виставі, зокрема – на виконавицю ролі Аліни артистку Ольгу Дейнеку. Її експресивна гра на сцені додавала своєї родзинки, як зрештою і чітке, навіть холоднокровне прочитання ролі Наркома, який маніпулює та керує за допомогою наркотиків більшістю персонажів вистави, талановитим актором ОлександромЛатишевим. Варто окремо відзначити актора Юрія Федчука, котрий блискуче зіграв роль та передав переживання та внутрішній конфлікт Єгора, молодого поета та романтика, що втратив через наркотики усе: кохану дівчину, талант, та, врешті решт, і саме життя. Є тут лише одне зауваження до характеру головного героя: драматург так і не змогла позбутися заяложених стереотипів, що кожен мистець, поет чи просто творча людина схильні до наркотичних експериментів. Це буцімто необхідно для «розширення свідомості і вільної «творчости».
Принагідно зазначимо ще два, як на нас суттєвих моменти. Інколи актори так промовляли свої діалоги, що їх не було чути. Тут є над чим попрацювати і акторам, і постановнику, адже ефект навіть від напрочуд талановитої гри губиться, коли глядач не чує, про що йдеться. У фіналі ж недоречно було ставити на коліна головну героїню: й видно її погано було, й не весь монолог чітко звучав. В акторки – це, мабуть, через брак досвіду, а Влад Сорокін цього не догледів.
І останнє. Є чимало молодих, талановитих у нашому театрі. Однак режисерам не слід забувати й про артистів середньої ґенерації, багато з яких досі не розкриті. Знову ж повернімося до Віри Хомин. Завдяки Олександру Королю та Юджину О”Нілу, ми тепер знаємо, яка це неперевершена акторка…
Вистава, щойно представлена в Дрогобичі, не є простою для перегляду через неабияке психологічне напруження, тому вартувало би зазначати на афішах віковий ценз. Як на нас, виставу не слід пропонувати дітям молодшого шкільного віку. Після спектаклю залишається гнітюче враження безвиході, адже фінальна сцена підсумовує нагромаджене, болюче покидання реальності шляхом наркотичної летарґії. Хоча на початку і наприкінці вистави залишається маленький промінь надії серед темного царства відчаю. Лунають слова запитання: “Ти знаєш для чого Господь створив світанок? Я думаю для того, аби жодна людина не впадала у крайній відчай, а завжди мала надію на спасіння”.
Ми поділяємо цю думку. А ви???