1 травня, 2017
Фразою свого натхненного маніфесту «Вічний революціонер» Іван Франко ніби напророкував собі оте «вічний». В усі часи постать Каменяра, натхненного духовного революціонера – у фокусі уваги й захоплення дослідників.
Активне зацікавлення театрів п’єсою «Таїна буття» сучасного українського драматурга Тетяни Іващенко свідчить про бажання митців доторкнутися до особистості генія, разом з ним зануритися у розгадки таїн та загадок людського буття. Адже драматург представила Івана Франка у незвичному досі ракурсі, як мовиться, «зняла» його з п’єдесталу пам’ятника й максимально наблизила до нас, розповівши саме про Франка-чоловіка, людину. Вона намагається розкрити таємниці його подружнього життя, торкнутися перепитій сімейних стосунків та любовних переживань. З моменту написання до п’єси Т.Іващенко звернулися вісім театрів. Вона була поставлена на сценах Києва, Дрогобича, Луганська, Львова, Коломиї, Дніпра, Риги. Зараз столичні театрали можуть бачити виставу «Таїна буття» на Камерній сцені ім.С.Данченка Національного театру ім.І.Франка. Конструкція п’єси, її естетичний посил мають широке поле для уяви, тому всі ці вистави вирізняються оригінальністю й несхожістю режисерських трактувань.
І ось чергове сценічне втілення, у Сумському театрі для дітей та юнацтва. І у цій виставі режисер скористався можливостями п’єси для втілення власних фантазій. Так, у Сумському театрі в дуетній п’єсі, де діюсь Іван Франко та його дружина Ольга Хоружинська, волею режисера-постановника Сергія Сидоренка з’являються ще два персонажі – Мара Івана та Мара Ольги.
Хоча режисер цією виставою прагне зробити певне узагальнення свого уявлення про глобальну долю митця, музичне оформлення, автором якого він виступає, дає географічну прив’язку оповіді. Тужливі звуки трембіти збуджують в уяві думки про велич Карпатських гір, колорит гуцульського краю. А відеопроекції вигляду важких сірих хмар, що клубочаться й міняться в небі, вогняні зблиски ватри, налаштують на драматичне дійство.
Сценографія вистави (Едуард Ледньов) виразно-лаконічна, три арки з білими легкими завісами розташовані вглибині сцени. Вони «читаються» картинами, що оживуть під впливом фантазії творця. Що було, що є і що ще станеться… Образ умовних стилізованих вікон у вічність. Туди заходитимуть і виходитимуть герої, і цей графічний обрис арок виразно об’єднає минуле з теперішнім.
З виру музично-пластичної увертюри, яку виконують дві пари, виокремлюються Іван Франко (Вадим Шерстюк) і Ольга Хоружинська (Наталія Шульженко) та їхні внутрішні іпостасі: Мара Івана (Юрій Січевський) і Мара Ольги (Алевтина Радіонова) і розпочнеться дія. Глядач дізнається про знайомство Франка та Ольги, їхнє весілля, плин подальшого життя, сподівання, непорозуміння, бажання сімейного ладу в Ольги й неспроможності кохання до неї в Івана. Режисер відмовляється від суто реалістичної стилістики, психологічного вирішення дії, віддаючи перевагу зовнішньо-емоційному, образно-метафоричному висловлюванню акторів. Пластика ілюструє слово. Наче скельця мозаїки спогадів складають картину життя. Пантомімічні етюди, кружляння акторів, складні траєкторії їхнього руху, довгі переходи, піруети, зіткнення, оберти, пластичні двобої (балетмейстер Інна Шабельська) роблять виставу динамічним, зіграним на одному диханні дійством, в якому поєднання драматичної і пластичної основ якнайкраще відображають багатогранну мистецьку натуру Франка.
Репліки головних героїв, вигадливою партитурою розкладаються на чотирьох акторів, вислови Мари Івана та Мари Ольги звучать луною, підхоплюють, повторюють… І виникає напружене поле емоцій, де із взаємодії ансамблю виконавців виникає об’єм образів і вдається уникнути пласкості й однозначності характерів. У такому об’ємі спільності постановником закладається ідея пошуку заспокоєння бентежної душі поета, його бунтівного духу. Актори існують в єдиній стилістиці гри, поєднані схожим зовнішнім виглядом, напругою емоцій та візуальною системою рухів. Немає конкретної взаємодії одного з іншим, персонажі очі-в-очі звертаються прямо до глядачів звідти, з вічності. Виконавці свідомо уникають конкретики, вони грають не людину, а образ-уявлення про неї.
Відчуттю узагальнення теми таїни буття в глобальному сенсі відповідає й ідея костюмів (художник Ольга Ледньова). Своєрідною стилізацією вони підкреслюють позачасовість теми кохання й теми творчості. У костюмах присутні мотиви гуцульського одягу, стилізація українських шароварів, можна знайти перегук і з виглядом вбрання японських самураїв. Воїни духу, сильні, незламні! Чим не вічні революціонери?
Хоча у п’єсі Т.Іващенко розповідь ведеться від імені Ольги Хоружинської і нібито вона несе основний емоційний тягар оповіді, у виставі сумчан на першому плані – постать Івана Франка. У намаганні розібратися у природі творчості, у тому, як ведеться поряд з геніями близьким людям, режисер подає образ Франка надзвичайно емоційним, переповненим почуттями й пристрастями. Для поета жінки були фантомами, мріями, а кохання – поштовхом для натхнення. Як усе це поєднувалось з його непримиримою громадянською позицією, філософським розумінням суспільних процесів, боротьбою за місце і роль України в світі? Глибинний лірик, здається, немає більш проникливих рядків про кохання, і водночас незламний борець за рідну країну! «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить вас!»
Емоційним поєднанням слова, яке рухає драматичну дію з візуально-пластичним рядом, що разом з музикою сягає висот напруги відчуттів, творці вистави стверджують, що геніями усе людське кладеться на вівтар мистецтва. На підтвердження такої думки, режисер вибудовує фінальну сцену. Тілами акторів у відблисках світла (художник по світлу Володимир Гайсинський) створюється подоба хреста. У центрі Франко-Шерстюк ніби розп’ятий на хресті своєї творчості. До нього припала Ольга-Шульженко. Для неї Франко – її голгофа, вона теж згорає, обпалена вогнем його муки. «Огонь горить, тебе спалить…» Таки збулося давне пророцтво для неї карпатського мольфара! Підлога сцени рясніє зім’ятими листами паперу з віршами Івана Франка. Різнокольоровий папір – метафора того осіннього зів’ялого листя, яке він прославив своїми віршами про кохання. Ці безцінні перлини творів Вічного революціонера, що він залишив їх нащадкам, виглядають нетлінним духовним скарбом.
Алла ПІДЛУЖНА, театрознавець, Суми – Київ