Вистава до ювілею Франка
19 квітня у Кракові показали моновиставу Дніпропетровського телетеатру до ювілею Франка «Жінка, яка йшла поруч». Нинішній рік ювілейний: у травні цього року минає сторіччя від дня поетової смерті. У серпні виповниться 160 років від дня народження.
У центрі вистави за п’єсою київського драматурга Тетяни Іващенко – особиста історія Івана Франка і його дружини Ольги Хоружинської, її непроста доля. Актриса Ольга Бразинська створила на сцені зворушливий образ дружини поета. Але вистава – наслідок колективної праці. І чудово, що над її створенням працювало три жінки з різних куточків України – Дніпропетровська, Києва і Львова. Хіба це не приклад соборності в мистецтві? Тому слово – учасникам проекту.
Тетяна ІВАЩЕНКО, український драматург (м. Київ):
-Це в мене 32-а постановка в театрах України , чим я дуже тішуся. І це шоста постановка моєї п’єси «Таїна буття». У Дніпропетровську запоропонована постановка моновистави, хоча моя п’єса писалася на двох виконавців. Але я маю й такий досвід: у театрі в Коломиї поставили цю п’єсу на 20 діючих осіб! Кожна вистава не схожа на попередню. І це прекрасно. Бо кожен режисер знаходить в моїй п’єсі щось своє, що йому болить. Але для мене найголовніше мірило, за чим я визначаю – вистава вдалася чи не вдалася, це якщо глядача «зачепило», тоді вистава вдалася. Якщо не зачепило, – праця була марною. Можна говорити про ті чи інші придумки режисера, але все одно ми глядачі і з саме з таким критерієм підходимо спектаклю.
-Як драматург як ви оцінюєте роботу дніпропетровців?
-Прекрасно оцінюю. Тому що мене так розчулила гра Ольги Бразинської, що я відчула ще один образ Ольги Франкової. Бо вона різна як кожна жива істота, кожна жива людина, має багато внутрішніх світів. Ольга Бразинська показала один зі світів Ольги Хоружинської. І це чудово.
– У програмці зазначено, що це інсценізація. Митці дуже відійшли від вашого тексту?
-Ні, тільки викинуто частину тексту…
– Чи давно ви написали цю п’єсу?
– У театрі на Подолі в Києві її поставлено 1999 року. До Дніпропетровська зі мною приїхала на прем’єру Лариса Трояновська – перша виконавиця ролі Ольги Франкової. А Франка в Києві грав прекрасний актор Володимир Кузнєцов. І то був найкращий Франко з усіх, кого я досі бачила на сцені. А тут поставлено моновиставу, і голос Франка звучить поза сценою у виконанні артиста Молодого театру Юрія Мокрецова. Те, що тут Поет за лаштунками, і живий Франко не виходить на кін, теж гарно.
Коли я розпочинала роботу над п’єсою, мені було моторошно. Я весь час думала – а чи треба виводити образ Франка на сцену і чи вдасться він мені? І тому це один з варіантів моєї мрії, те, з чого я розпочинала. До речі, на виставу в Києві приходив онук Франка Ролан зі своєю дружиною (вона тоді була ще жива) і ми спілкувалися. Вони були дуже щасливі і задоволені, назвавши виконавицю головної ролі Ларису Трояновську «наша бабця».
– А як сприймали вашу п’єсу у франківських місцях, де він народився і жив?
– Сприймали чудово. Кияни виступали з цією виставою на сцені театру імені Марії Заньковецької у Львові – ми всі дуже хвилювалися: такий знаний, чудовий і такий великий театр. Яка буде реакція глядачів? Зал був переповнений, був переаншлаг. Сприймали чудесно! Овації, оплески і всі казали: «Нарешті, Франко повернувся до Львова!»
Я насамперед прагнула своєю п’єсою розповісти не про Каменяра, а про Франка-людину. Головна увага була приділена його сердечним сприйняттям.
Людмила КОЛОСОВИЧ, заслужена артистка України, режисер вистави (м. Львів):
-Сама п’єса була розрахована на двох персонажів, а ми створили моновиставу. Мене власне зацікавила доля цієї жінки – Ольги Хоружинської, нікому невідомої, але її внесок у Франка-поета та й особистості був надзвичайно великий. Що мені було близьке – вона зі Східної України, я також родом зі Сходу – зі Слов’янська на Донеччині. Тридцять один рік я прожила у Львові і мені ця тема така близька. Я не скажу, що я повторила долю Ольги Хоружинської – на щастя, ні! Але я добре пізнала культуру Західної України і мені важливо було ці два світи поєднати. У нашій виставі ми додали російську мову, бо Ольга була російськомовна. А Франко україномовний. Мені здається, це питання зараз як ніколи стоїть актуально.
І саме для того, щоб побільше людей дізналося про Ольгу Хоружинську, насамперед молодь, ми звернулися до її образу.
Перше правило – бути щирим на сцені. Як режисер я просила Ольгу Бразинську в цій маленькій залі просто йти від себе, бути щирою. Бо в цій роботі не можна перекричати, фальшувати. І мені здається, їй це вдалося.
-Які ще постановки ви створили в своєму житті?
-«Лісова пісня» Лесі Українки, «Собака на сіні» Лопе де Вега, «Моя дорога Памела» Джона Патріка. Дуже люблю ставити біографічні вистави про наших класиків – тож я поставила «І все таки я тебе зраджу», виставу про Лесю Українку, ставила казки. В Дніпропетровську це моя третя постановка. – я тут ставила комедію «Обережно, жінки» Курейчика, казочку «Вінніпух» і ось зараз виставу про Ольгу Хоружинську. Це абсолютно різні жанри. Я працюю по всі й країні – ставлю вистави в Луцьку, Хмельницьку, Львові.
-Як народилася ваша творча співдружність з Ольгою Бразинською?
-Абсолютно випадково. Я їхала до мами в Слов’янськ і нас тут познайомили, ми буквально на пару годин зустрілися. Потім мені Ольга Дмитрівна подзвонила і запросила на постановку.
Ольга БРАЗИНСЬКА, виконавиця головної ролі в спектаклі «Жінка, яка йшла поруч» (м. Дніпропетровськ):
-Мабуть, сама доля звела режисера і мене. Взагалі я люблю працювати з акторами. Але сама як акторка маю зустріти такого режисера, кому б я довіряла. І ось мені трапилася жінка-режисер. Дуже досвідчений і дуже прискіпливий. Я люблю, коли мене «шикують». Бо я сама, коли працюю з акторами, дуже владна і мені це потрібно було. У нас з режиссером на щастя виникло єдине розуміння, а ще – вибудовування малих деталей. Коли ти себе не бачиш, а тобі хтось збоку підказує, – це дуже важливо. Мабуть, сама я, попри те, що я режисер і акторка, сама б не змогла таку роботу створити. Бо потрібно, щоб тобою хтось керував, якщо ти в ролі актриси. І розуміння одне одного дуже важливе в творчому процесі. Коли знаходяться люди, які перебувають на одній хвилі, тоді й робота йде дуже потужно і швидко. Робота на сцені зайняла у нас місяць часу.
Я вдячна долі, що у мене в житті було так багато людей, від яких я щось брала, а вони мені віддавали, простягали на руках все. І я брала і дякувала. Згадую їх всіх передусім з величезним відчуттям вдячності. Поруч Франка була така жінка, й треба бути вдячним, за те, що вона була в його долі. Є досвід й думки з приводу того, як жити, як існувати, як прощати.
-Що вам допомогла зрозуміти Ольга Хоружинська?
– Скоріше не зрозуміти, а відчути, що якісь риси, які вона мала, і в мене є. Мабуть, це я просто зрозуміла, бо знайшла якісь відголоски з власного життя. Якщо так складається, то треба терпіти, треба щось віддавати. Мабуть, я знайшла щось таке, що в неї суголосне мені.
У травні ми показуємо цю виставу глядачам знову. Бо це місяць Франковий – роковини його шлюбу і сторічні роковини його смерті.
Ми щойно побували на міжнародному фестивалі українських театрів «Схід-Захід» у Кракові. Глядач у Польщі з інтересом сприйняв нашу виставу.
…Це чудова робота в мистецькому житті нашого краю і треба побажати, щоб вона мала свого вдячного глядача. У виставі є все – майстерність, достовірність, життя, доля і, нарешті, бажання зрозуміти сенс життя – той шлях до істини, про який потужно говорив Франко у своїй творчості.
Микола ЧАБАН