http://presspoint.ua/izdanija/opisanie-nomera/26011
http://issuu.com/culture.ua/docs/ut__2_2014_short_1
Авторський текст без скорочень:
Алла Підлужна
КРОВОВИЛИВ ЛЮБОВІ
Іван Франко визнавав, що був «покараний» любов’ю. Проте естетична радість нащадків бере гору над співчуттям до душевного болю поета від нерозділеного кохання, адже, завдяки його стражданням, людство має невимовно щиру, високу поезію.
В дуетній п’єсі Тетяни Іващенко «Таїна буття» діють Іван Франко та його дружина Ольга Хоружинська. У цьому творі, що з’явився у період, коли з гранітних пам’ятників велетам духу почали активно «знімати» одежу і без застережень «оголювати» їхні душі, Франко постає не полум’яним безкомпромісним Каменярем, а просто чоловіком. Ламаючи сталі ідеологічні настанови щодо зображення геніїв, Тетяна Іващенко виводить Івана Франка в усій складності його внутрішніх переживань, душевних страждань, пов’язаних з коханням до трьох жінок, що були в його житті. Автор залишає Франка наодинці з любов’ю і як допитливий дослідник «препарує» стан поета, коли під його пером народжувалось пронизливе – «Тричі мені являлася любов…»
Цей знаковий рядок вірша виводить у назву своєї вистави за п’єсою «Таїна буття» режисер-постановник Сергій Кузик. І на кону Коломийського українського драмтеатру ім. І. Озаркевича в місті, що відігравало в долі Франка неабияку роль, з’явилася нова вистава з головними героями Іваном Франком та Ольгою Хоружинською. Фантазія режисера, він же автор музичного оформлення, завдяки закладеному в драматургії, розширює коло дійових осіб і камерна п’єса перетворюється на повноцінну виставу. Розглядаючи постать Франка-митця і чоловіка, як глибоко трагічну, С. Кузик обирає для вистави форму, близьку до античної трагедії з притаманними їй принципами протистояння героя і натовпу. Ввівши у дію персонажів, позначених у програмці як «Голоси» (16 акторів), він дає їм завдання, наче античному хору коментувати події, оцінювати їх. Луною звучать «Голоси», на різні лади повторюючи фрази внутрішніх монологів головних героїв, рефреном підсилюючи їхні думки. Такою контрапунктною звуковою партитурою режисер умасштаблює сценічне полотно, створюється можливість для виникнення узагальнень щодо долі митця і влади, творця і народу, Чоловіка і Жінки.
Стриманість високої трагедії відбиває й сценографія вистави (Микола Данько). Вільний простір сцени перекритий вглибині стіною – стилізованим великим вікном. За ним, наче з підсвідомості, оповиті туманом спогадів виникатимуть постаті, обриси людей. Чи вони реальні, ці фантоми минулого, чи це уявні фігури майбутніх героїв поезії та прози? Чорну-білу гаму сценографії й костюмів «розквітчує» різнобарвними стрічками гуцульське весільне дерево. Художник робить такий лаконічний образний знак національних пріоритетів Великого Каменяра. Посередині сцени – круглий дерев’яний поміст, на який, наче на сповідь, виходять герої. Ця міні-сцена стає метафорою кола, як концентрації подій в єдиній точці. Такий перехід від множинності до визначення концентрованого єдиного місця дії дає відчуття об’єму, значущості того, що відбувається з героями саме тут і зараз.
Єдиний атрибут домашнього побуту – стілець, лаконічна деталь, виразний символ. На ньому сидітимуть Франко (Віталій Сичевський) та Ольга (Мальвіна Галунка). В захваті від перспективи родинного щастя вони сідатимуть на нього одночасно… Ілюзія об’єднаності! Згодом, на цього стільця, безжальний до почуттів дружини, посадить Франко й кохану Целіну. Зі стелі звисають три абажури, також символи домашнього затишку. Чому саме три? «Тричі мені являлася любов…» Три надії, три можливі оселі. Але ж як високо знаходяться ці лампи, їхне байдужо-холодне світло не зігріє й не освітить дім таким жаданим щастям.
Сюжетна колізія про подружнє життя Франка й Хоружинської унікальна й водночас типова. Багато сімейних пар розпочинають спільне життя з райдужних надій, які згодом розбиваються. Багато кому видається необхідним миритися з подружніми зрадами, з неувагою чоловіка, та небагатьом випадає, як Ользі Хоружинській через страждання приходити до розуміння того, з чого народжується поезія її чоловіка, яким чином почуття переплавляються на вірші, яким судилося стати надбанням світової культури.
Як зіграти душевно витончену жінку, мати сімейства, що занурена у побутові проблеми? Актрисі Мальвіні Галунці вдається в образі Хоружинської втілити протирічні риси цієї жінки. У виставі, простір якої аж вібрує флюїдами любові, М. Галунка існує на найвищому градусі переживань, в її трактовці у вдачі Ольги превалюють драматичні моменти. Актриса весь час перебуває на контрасті відчуттів, на «гойдалці» емоцій, вона передає стан жінки, яка розуміє, що живе поряд з генієм і водночас підходить до нього з міркою пересічної людини. Ні на мить сценічного часу актриса не виключається з дії. В моментах, коли Франко-Сичевський спілкується з Ольгою Рошкевич (Анастасія Кузик) чи Целіною Журовською (Оксана Гордзій), режисер садить Хоружинську-Галунку збоку на авансцені на тому самому родинному стільці. Вона ніби незримий свідок, спостерігає за стосунками чоловіка з іншими жінками і це пекельною лавою палить її душу. Скільки емоцій на обличчі, спотвореному гримасою страждання, повні сліз очі дивляться в одну точку. Зі щемом сприймає глядач момент, коли Хоружинська-Галунка притискає до грудей сухе осіннє листя… На нього перетворилися листи Франка зі словами кохання, зверненими не до неї. «Зів’яле листя»… А танок з уявним Франком? Рука Ольги лежить на плечі, друга нібито в руці чоловіка… І обертається вона в ритмі вальсу так замріяно й щасливо, наче все ще можливо!
Актриса працює в манері «крупного плану», коли внутрішні переживання зримо відбиваються на обличчі. В цій ролі М. Галунка демонструє зразок справжньої, високої акторської майстерності.
В історії постановок п’єси «Таїна буття» ще не було такого молодого виконавця. На плечі Віталія Сичевського лягло майже нездійсненне завдання – зіграти генія. Як це робити? Актор, він же асистент режисера вистави, що брав активну участь у розробці образів, йде від людського в характері Франка. Звісно, любов виходить на перший план, бо саме це, не зважаючи на величезне значення суспільно-громадської й патріотичної діяльності, було визначальним в особистості Івана Яковича. Любов… і безнадія. Його величезне кохання не зігріло жінок, до яких було звернено, не відбулося й зворотної віддачі і це стало найвищою мукою письменника. В. Сичевський відходить в образі поета від ознак побутової приземленості, йому у повній мірі притаманний романтизм. Якнайкраще цю рису підтримує враження від поезій Франка у виконанні Сичевського. Актор акцентує на тому, що Франко не вирізнявся відвертим тілесним потягом до жінки, вона завжди залишалась для нього в ореолі поваги й поклоніння. Цнотливість почуттів переважає в усіх його переживаннях. Здається, що такому Франкові й не треба якихось реальних стосунків, йому достатньо зачарованого споглядання, мрій про кохання до ідеального жіночого образу, нехай і вигаданого ним.
Кульмінаційною точкою надзвичайно емоційного дуєту Франко-Хоружинська стає вигадана режисером (чи ж може постановник відмовити собі у можливості хоча б доторкнутися до шедевру Франка) сцена з «Украденого щастя», яку Галунка і Сичевський грають, міняючись й образами п’єси й своїми персонажами. Як дивно звучать знайомі слова Миколи Задорожного, коли їх промовляє від себе Ольга, й Анни, коли за неї каже Іван. В образі Анни поєднуються в змученій уяві поета всі жінки, яких він любив! «Господи, що ж це діється зі мною!..»
Ритм вистави вельми динамічний, напружений, моментів, коли можна зазначити, що дія внутрішньо зупинилась, немає. Відчуттю такої щільності сценічної структури, безумовно, допомагає її музично-пластична основа (хормейстер Микола Соколишин). Лейтмотив пісні «Ой ти дівчино, з горіха зерня…» емоційно організує всю музику, що звучить протягом вистави. Актори-Голоси виконують українські пісні, мелодії, романси на високому професійному рівні у точно віднайденій естетичній манері. На цьому вишуканому художньому тлі розгортаються події вистави.
Пластичне рішення балетмейстера Мирослави Воротняк значною мірою визначило успіх вистави. Мізансцени нагадують низку яскравих картинок, будь-який статичний момент героя чи героїні переважується пластичною композицією хору-масовки. Вишукані конфігурації їхніх переміщень, мов вигадливі геометрично-округлі комбінації чорно-білого калейдоскопа, міняться з кожним рухом. Вони, як окремі частинки фантастичного мережива, то розсипаються навкруги, то концентруються чорним обплямуванням навколо фігур Івана та Ольги у білому, то завмирають симетричними групками по боках. Візуально передається відчуття епохи, конкретної місцевості, тогочасних реалій.
Беззаперечним результатом спільних зусиль постановочної групи стала наявна цілісність вистави. В ній точно витримано баланс інформаційної складової про життя Івана Франка, могутніх моментів емоційного впливу, відчуття значної, майже епічної величі розповіді про почуття поета.
Ті крововиливи кохання, що їх переживав Іван Франко, завдавали смертельних ран серцю, складалися в сумні рядки: «Чому являєшся мені у сні?..» і все ж, його поезія – Гімн любові!