Шкондіна Алла

Актриса, режисер, провідна актриса Львівського обласного музично-драматичному театра ім. Юрія Дрогобича ( Дрогобич), засл. аотистка України, нар. артистка України (2005). У репертуарі ролі: Маруся Богуславка («Маруся Богуславка»), Роксолана («Роксолана»), Мотря («Мазепа») та ін..

У 2007  році  на ІV Міжнародному театральному  фестивалі  жіночої творчості  ім. Марії Заньковецької за роль Ольги Хоружинської  у виставі театру “Таїна буття” (п’єса Тетяни Іващенко)отримала диплом за кращу жіночу роль.

“Таїна буття”“Ольга Хоружинська” (2005).

“Елегія STYKS” (п’єса Тетяни Іващенко та Олександра Короля)  – “Параскева” (2012).

“Замовляю любов”“Віра Миколаївна” (2014).

Журнал “Український театр”, 2012, №3

Алла Підлужна

…Із загального хору голосів виокремлюється голос Параскеви (Алла Шкондіна), яка веде у своєму соло основну розповідь. Героїня наче відмотує події життя у своїй уяві назад, бажаючи озирнутися, і може прожити життя ще раз. Щасливіше? Дія виглядає певною моно виставою Алли Шкондіної, адже спогад її героїні – той стрижень, на який нанизуються всі події. Сцена останньої зустрічі Її (Наталія Криськів) та Його (Олександр Латишев) нагадує Параскеві, певно, її молодість. Лірична задушевність , закоханість молодих людей не здатні пересилити тривогу перед тим, що насувається. Вони відчувають невідворотність подій, і обіцянки чекати один одного тануть та у галасі польських наказів з гучномовця.

Сцена родини, в якій назріває так званий конфлікт поколінь. Зажурена Мати (Любов Смирнова) хоче запобігти сварці ображеного Батька (Адам Цибульський) непокірного Сина (Іван Герасимчук). Синові не дорога рідна земля, він хоче виїхати куди-небудь, хоч у Канаду, в пошуках кращої долі. І на доводи Батька про необхідність пам’ятати могили пращурів, відповідає несподівано актуально: «Україна хліборобная, чом ти стала така голодная?»…І знову суперечку родини перериває голос наказу. Мовчазний Харон чекає, доки на сходинки вагона з валізами, що він їм дав, піднімуться і син, і Мати, і Батько.

Взагалі, валіза – ще одна метафора вистави, яка використовується асто і вигадливо. Ось Параскева-Шконліна розкриває стареньку пошарпану валізу і, роздивившись світлину свого померлого чоловіка, кидає її на дно, наче прощаючись. А потім ще й засипає пшеницею зі склянки, в якій стояла родинна свічка-громовиця. Повільно сипляться у відблисках світла зерна пшениці з руки, покриваючи собою спогади про все хороше й погане. І закриває жінка валізу, наче віком накриває труну минулого життя. Алла Шкондіна освоює увесь простір сцени, вона не знаходить собі місця, як поранений звір припадає до землі, злітає по дощечці у двері вагона. Вона мов шукає у совїх спогадах всі місця, в яких колись щось переживала. Розповідь  Параскеви-Шкондіної схожа на негучний гімн рідні землі. В ній – образно, лірично, із сердечними подробицями йдеться про тихі радощі життя з чоловіком та донькою, про заміс тіста на паску, про спів односельців у церкві, про те, як і сама підспівувала їм тоненьким голоском. А пісні (аранжування Микола Михаць) пронизують тканину вистави так природно, як були вони обов’язковими й традиційними в житті українців. І звмирало серце, коли линуло: «Чуєш, брате мій, товаришу мій…», «Ой, верше, мій     верше, мій зелений верше…», «Ой, горе тій чайці!»… Часи минулого і теперішнього двояться й накладаються дин на одного, проявляючи свою істинну правду. Амплітуда голосу Алли Шкондіної – на високому градусі емоцій, розповідь напружена, на контрасті, то зривається на високі ноти, то сягає оксамитових низів. Треба миттєво переходити від  спокійно-оповідального тону до розпачливо-відвертого. Пластичний малюнок ролі Параскеви насичений кольорами переживань, руки актриси здіймаються вгору, обнімають плечі, то складаються так, що постать нагадує позу Богородиці. Надзвичайно емоційно вирішена кульмінаційна сцена зваблення кегебіста в надії на звільнення родини від виселення. Параскева-Шконліна, взявшись руками за мотузки гойдалки, падала на коліна, фігура виглядала розп’яттям. Так вона ніби вбивала в собі чистоту і дитинність. Наче в лихоманці параскева-Шконліна розповідала про те, як віддавалася ворогові. Піком ставав відвертий пластичний етюд на стільці посеред сцени, що імітував сцену кохання, де Параскева поставала жертвою свого тіла, своїх бажань. Перед глядачем була жінка, яка пройшла усіма колами пекла. Простір сцени наповнювався відчуттям драми цілої нації й кожної окремої людини…

 

Дорослі теж хочуть вірити в казки

Алла ПІДЛУЖНА

ВСІ ЗОРІ, КОХАНА, — ДЛЯ ТЕБЕ! ВІРА — АЛЛА ШКОНДІНА І КИРИЛО — ОЛЕКСАНДР ЛАТИШЕВ У ВИСТАВІ «ЗАМОВЛЯЮ ЛЮБОВ» / ФОТО ВАСИЛЯ ОНИСЬКІВА

Будь-яка історія кохання — це, певною мірою, детектив — з чого розпочнеться, як розгортатимуться події, чим все закінчиться… Сюжети розвитку любовних історій схожі, і все ж за інтригою щоразу цікаво спостерігати, адже у почуттях найважливіше — це нюанси. В історії, яку розповіли у новій виставі «Замовляю любов» Т. Іващенко у Львівському обласному муздрамтеатрі ім. Ю.Дрогобича на перший план вийшла саме детективна складова.

Режисер-постановник, він же автор музичного оформлення, Влад Сорокін з першої хвилини вистави тримає глядача в напрузі, не даючи утвердитися в якійсь одній думці — чи любов, чи обман?  Сценографія (Юлія Гнатенко) теж налаштовує на пошук відповідей. Завіса відкриває інтер’єр сучасної квартири. Це перше візуальне відчуття підтверджено фразою драматурга: «Історія, яка може трапитися з кожним». І все ж щось вирізняє цю квартиру, що під час дії трансформуватиметься у різні простори. Кути всіх дерев’яних конструкцій меблів ніби випадково увінчано подобою хреста. Десь елементом шафи стає труба, що нагадує деталь органа. А великі вітражні вікна на задньому плані завершують відчуття простору церкви. Художник разом із режисером створюють поле для сповіді героїв, які любов «замовляють», любов «пропонують», на любові «наживаються». Мотив сповідальності, що закладено автором п’єси і підтримано постановочною групою, свідчить про найактуальнішу для сьогоднішнього суспільства проблему — несумісність віри і цинізму буття.

Роль Віри — подарунок для актриси, тут є що грати, її виписано драматургом скрупульозно, з цікавими нюансами відчуттів, вона має значний діапазон для виконавиці. Шкондіна демонструє суперечливість характеру Віри, весь час вона знаходиться у внутрішньо збудженому стані, що підкреслюється й зовнішньою пластикою. Актриса створює такий образ героїні,  де у дорослій жінці ховається маленька беззахисна дівчинка. Віра — Алла Шкондіна — живе у світі вигаданих ілюзій. Вона готова платити за кохання незнайомому чоловікові, або видавати   себе  за світську левицю, та все ж вірить у справжнє кохання  і у змозі виправдати і  вибачити, щоб тільки він повернувся.

Герой актора Олександра Латишева — Кирило — гідний супротивник Вірі-Шкондіній. Чоловік, в природі якого закладено блюзнірське маніпулювання почуттями жінки, віртуозно демонструє власну підступність. У двобої казкової мрії та дійсності, романтизму й суворої реальності відбувається змагання представників двох протилежних планет — жіночої та чоловічої. Життя Віри й Кирила в чомусь схожі. Обоє вони живуть у фальшивому світі.

У дрогобицькій виставі «Замовляю любов» за оптимістичним фіналом сховали  розв’язку і залишили глядача з надією, що для героїв хеппі енд можливий…

http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/dorosli-tezh-hochut-viriti-v-kazki