Актриса театру «Актор», Центру ім. Леся Курбаса, виступає з моновиставами. 1997 р. отримала “Київську пектораль”, лауреатка премії ім. Василя Стуса.
2008 року відкликала своє ім’я зі списку номінантів на Шевченківську премію.
Грала головну роль у виставі „Карма. Принц водій трамваю” – п’єса Тетяни Іващенко.
“Карма. Принц водій трамваю”. 1993. Київ – Тетяна Іващенко (tatianaivaschenkoteatr.com.ua)
Тетяна Іващенко про Галину Стефанову:
Я з дитинства була драматургом
Анастасія КАНАРСЬКА
У Львівському обласному академічному українському музично-драматичному театрі ім. Юрія Дрогобича 1 травня 2012 р. відбулася прем’єра вистави «Елегія STYKS», присвяченої одному з найтрагічніших моментів історії українського народу – Акції «Вісла». Серед авторів, які долучилися до її створення, є киянка Тетяна Іващенко. З нею – наша розмова про роботу над цією виставою.
– Пані Тетяно, чи Вам, киянці, не було лячно братися за історію, далеку від Вашого буття?
– У мене є чудова подруга, унікальна акторка Галина Стефанова. Вона – галичанка. Багато іі земляків пройшли всі кола пекла… Саме розповіді Галини допомогли мені пізнати Галичину, зростися з болями й незламним духом цих людей. Інколи в мене виникало відчуття, що все це я пережила сама. Тож коли Олександр Король, головний режисер Львівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Юрія Дрогобича, запропонував мені написати п’єсу про виселення українців з їхніх прабатьківських земель, я зразу ж погодилася, бо духовно була готова до написання такого сценічного твору. В мене було відчуття, що я – не сторонній споглядач в цій історії »Вісла», а її реальний учасник…
Галина Стефанова: Іноді буває, що в моновиставі грається легше
Розпитувала Ірина Сидоренко
Талант акторів, їхні монологи, рухи, ролі або перехоплюють подих, або змушують червоніти за фальшиві інтонації, підробний стиль. Але не захоплюватись ними не можна. Свого часу Галина Стефанова – нині затребувана акторка у центрі Леся Курбаса, драматургічна інтерпретаторка героїнь повісті та роману Оксани Забужко «Я, Мілена» та «Польові дослідження з українського сексу» – була актрисою київського Молодіжного театру. Але потім пішла по сирій стезі вільного актора українських театрів.
Театр має ранити свого творця, ранити актора, ранити глядача, писав Ерленд Лу. І Галина Стефанова не боїться експериментів і з задоволенням перевтілюється з однієї героїні в іншу, змінюючи характер, зовнішність, амплуа, аби стати справжньою знахідкою для режисерів і глядачів, які на цій же стезі не перестають шукати щемливе, емоційне, непідробне почуття, яке здатне викликати драматургія. Як їй це вдається і чи вдається – судити глядачам, але якщо ви не бачили хоча б одної постановки за участі Галини Стефанової, радимо змінити цю ситуацію. Про свої ролі і про саму себе розповідає Галина Стефанова:
Я не вважаю себе культовою особою. Ні, для мого покоління, а мені 54 роки – я свій вік, на відміну від звички приховувати вік жінки, не приховую і ним пишаюсь – поняття культу асоціюється із розвінчанням культу Сталіна. Моя перша асоціація: якщо культ особи десь з’являється – його треба обов’язково розвінчати. Бути особистістю, бути незалежною – ось це звучить краще.
Бути для когось культовою людиною? Ви знаєте, я вже в такому віці, що розумію яка це відповідальність. Очевидно, я напевно для когось вже є кумиром. Це є частина акторської дороги. В момент, коли тобі щось вдається і хтось є свідком того, тому що буває так, що тобі щось вдається тільки на репетиції і свідком того є тільки режисер і колеги, а якщо це вдається в присутності глядача, то обов’язково буде хтось, хто перейнятий і для кого ти будеш уособленням такого, скажімо, світла, енергії і успіху. Це, мабуть, не є зле, але сам актор не повинен собі брати це до голови.
Була в старому МХАТі російська актриса Алла Тарасова. Можна сказати, що я її побачила у фільмі «Без вины виноватые» за п’єсою Островського, потім я її побачила у тій вже ролі в дуже похилому віці, вона приїхала на гастролі у Львів, де я доростала, і я сама захотіла бути актрисою. Тобто можна сказати, що вона мене заманила. Але крім неї було ще дуже багато людей і цей список постійно мінявся, зараз я на неї дивлюсь вже зовсім іншими очима.
Мої батьки були репресовані, пройшли сталінські табори. Батько – галичанин, мама з Волині. І я народилась вже в Магаданській області після смерті Сталіна. Коли не стало Сталіна, для кримінальних та політичних в’язнів була велика амністія. Кримінальних випустили на материк і почалися чорні часи для жителів великих міст, особливо таких як Москва, Ленінград, Київ. А політичних в більшості своїй залишили на поселеннях, для того, щоб вони піднімали народне господарство. І там я народилась, там зустрілись мої батьки.
Вступала в медичний інститут. Але оскільки діти політичних в’язнів, а тоді вони якраз поверталися в Україну десь у ‘55, ‘56, ‘57 році , які народились на Колимі – значило, що це діти неблагонадійних батьків, ніхто з нас у Львові вступити не міг. В Києві до цього ставились поблажливіше. І власне, як жартував мій педагог Анатолій Скибенко, що «невдачі в царині медицини кинули її в обійми театрального інституту». Бо я собі завжди уявляла, що можу бути в театрі, але була упевнена, що повинна бути лікарем.
Я взагалі не грала російськомовних ролей. Хоча я отримувала запрошення в російськомовні вистави від хороших режисерів і в хорошу драматургію, але я завжди кажу, що в цьому російськомовному полі дуже багато робітників. А в українськомовному полі на превеликий мій жаль роботи набагато більше. Тому для мене це була б завелика розкіш.
Улюблена роль – та, яку я граю ввечері. Але якщо говорити про особливу роль, то це Варвара Рєпніна. Я грала її у виставі, де було двоє персонажів, потім була моновистава, яку я ще досі граю в Театрі Актора. Потім був фільм «Поет і княжна», де я грала Рєпніну. До речі, режисер Стас Клименко не знав, що я грала в театрі Варвару. Я була переконана, що він мене запросив, тому що знав, що я грала цю роль у виставі. Тому це особлива для мене роль.
Оксана Забужко, звичайно, бачила і «Польові дослідження» і нашу нову виставу «Вар‘яції для сякухаті, телевізора і голосу» за мотивами повісті «Я, Мілена». Поставилась дуже доброзичливо і прихильно до однієї і другої вистави. За що я особливо їй вдячна – вона дала змогу вільно працювати. Вона ніколи не пробувала домінувати як автор. Тим більше, що кожного разу треба робити сценічні варіанти і для одного, і для другого твору, шукати інший підхід.
Є такий постулат, що найкраща імпровізація та, яка добре наперед підготовлена. Тобто коли ти не вганяєш себе в абсолютну одну якусь певну інтонацію. Коли все таки є поле для відчуття, розуміння. Імпровізації не буде, якщо я подумаю: Ага, тут я додам більше емоцій або тут я заберу два слова. Це такі речі, коли ти відважний і ти за тим відчуттям тут і зараз.
Моновистава і колективна вистава – просто зовсім різний досвід. Я страшенно люблю колективні вистави. От у мене є досвід роботи в Молодіжному театрі, тепер він Молодий, то там є абсолютно дивовижні актор і ми прийшли туди всі молодими, прийшли в театр з інституту. Нам було цікаво разом. У колективній виставі зовсім інший спосіб існування – це вслухання в партнера, ти мусиш чути не тільки автора і весь колектив але й. Іноді буває, що в моновиставі в чомусь грається легше.
Довідка для допитливих: Галина Стефанова народилась 11 квітня в Магаданській області. Дитячі роки майбутньої актриси минули у Львові. Здобувати вищу освіту вона вирішила у столиці. Так, 1979 року закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого, пізніше – філологічний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. З 1979 року в акторському штаті Київського Молодіжного театру фігурувало ім’я Галини Стефанової. Але лишалось там лише до 1991 року. Потім Галина Стефанова поставила крапку на роботі з державними театрами і пішла у вільне плавання. У її арсеналі найрізноманітніші творчі проекти, багато моно вистав. Зокрема актриса зіграла такі ролі: Варвара Рєпніна на сцені театру “Актор” (вистава “Стіна”), Клеопатра в одноіменній виставі за п’єсою Юліу Едліса, Ельза у виставі “Гра королів, або Пат” Павла Когоута, “Польові дослідження з українського сексу” – моновистава за романом Оксани Забужко, та моновистава “Палімпсест” (за текстами Василя Стуса). Також співпрацює в німецько-українських проектах Вальтера Моссмана “Музика і тексти” із ансамблем аванґардної музики “Решерш” (Фрайбург, Німеччина – Львів, Україна). Виступає у концертних програмах та поетичних вечорах, на телебаченні та радіо.Галина Стефанова озвучує мультики. Її голосом заговорили герої мультика «Улюблений учень». У художньому фільмі Станіслава Клименка “Поет і княжна” (1999) зіграла роль княжни Варвари Рєпніної. 1997 року отримала “Київську пектораль” за краще виконання головної жіночої ролі у моновиставі “Стіна” в театрі “Актор”. 2001 року – лауреатка премії ім. Василя Стуса, 2002 року – премії ім. Дмитра Нитченка за популяризацію української книжки. Однак 2008 року відкликала своє ім’я зі списку номінантів на Шевченківську премію.
http://i-pro.kiev.ua/node/20655
«Польові дослідження…»: від жінки до України і назад
Моновистава Галини Стефанової «Польові дослідження з українського сексу» за однойменним романом Оксани Забужко гостювала у Львові. У рамках проекту «Друзі театру» її можна було побачити на сцені Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса.
Моновистава Галини Стефанової — це наелектризований клубок “театральних нервів”. Фото з архіву Галини СтефановоїОдногодинна вистава “Польові дослідження…” – своєрідна промова-розповідь героїні Оксани (Галина Стефанова), яка прагне віднайти сенс існування, переосмислити свій зв’язок із близькими їй людьми: батьками, коханим. Її персонаж — непростий, і може прочитуватись по-різному. Вона – уособлення української жінки, проблеми якої співзвучні із проблемами України як держави.
Хоча виставу важко назвати виразно політичною. Через призму ментальної кризи жінки вона наскрізно й доволі відверто провокує глядачів на конкретні дії за схемою: репліка-внутрішній бунт-реакція. Наприклад, фрази: «Вам заборонено народжувати – у дітей вже із народження закладена рабська природа» чи іронізування актриси над добре відомим текстом Володимира Сосюри «Любіть Україну» мали б викликати внутрішній спротив й апелювати до внутрішньої гідності кожного свідомого українця. Галина Стефанова вміло віднайшла зовнішній образ, який нагадував туристку у білих великих кросівках та футболці, чорній широкій кепці та з наплічником на спині. Така собі подорожуюча Україна, з усім розумовим потенціалом за кордоном, без власного гідно вираженого інтелектуального та культурного простору. З іншого боку, її героїня – жінка, «тонка» і «груба» водночас, яка хоче подобатись й не бажає старіти, кмітлива і розумна. Галина Стефанова вносить нотку жіночності в авторський текст, який часто викликав обурення представників чоловічої статі. Героїня вистави – не феміністка!
Виставу Галини Стефанової варто відзначити як знакову акторську роботу. Її пошук нового й дієвого у тексті увиразнює та розфарбовує його у нові кольори, немов різнокольорові надувні кульки, які оточують її зусібіч на дійовому майданчику. Атмосферу “досліджень” спочатку та наприкінці творила відома пісня Елвіса Преслі «Only You», перекладена польською мовою на «Tylko ty», та одна із композицій Вітні Х’юстон.
http://www.wz.lviv.ua/life/120708