Українська драматургія. Хто шукає, той знаходить
Олелька Кільчицька
Про професійну драматургію
Пошуки нової української драми тривають. Сьогодні вже ніхто не каже, що її не існує. Вона є і активно розвивається, та існуюча система стосунків між режисерами і драматургами не дозволяє повною мірою побачити здобутки сучасної української драматургії, простіше кажучи, її не ставлять. На то існує багато причин, не даремно ті ж режисери нарікають на якість сучасної п’єси. Драматичний текст, на відміну від прозового, має таки опинитися на сцені. Інколи складається таке враження, що драматург про це забуває. Це ж не змагання – хто перевершить Шекспіра, у п’єсі має бути, просто мусить бути дихання нашого часу. У нас є визнані драматурги, п’єси яких інколи з’являються на театральних сценах, це Ярослав Верещак, Неда Неждана, Оксана Танюк, Тетяна Іващенко та інші. Про їх драматичний доробок можна сказати багато хороших слів – це професійно вибудована структура п’єси, міцний конфлікт, можливо, неординарне бачення. Але самі проблеми, які порушуються у такого роду драматургії не є тим, що хвилює людину сьогодні. Це метафізичні роздуми над сенсом буття, що могли іти 20 років назад і так само лишаться актуальними у майбутньому. Така драматургія потрібна і вона, безсумнівно, має бути представлена у теперішньому театральному процесі, але де ж живе слово, де та тема, що дійсно зможе «зачіпити» молоде покоління? У Європі такі питання не є актуальними. У Києві час від часу відбуваються читки німецької сучасної драми, де киянам доводиться почути п’єсу про трагедію із заручниками під час мюзиклу «Норд Ост» у Москві. Чим не тема для драматургії? Але, чомусь, ця п’єса написана німцем. Є над чим замислитись…
Про традиції і сьогодення
Україна має прекрасні драматургічні традиції, згадаймо Корифеїв українського театру із їхніми, зараз такими набридшими, сюжетами про життя на селі, про ті, здавалося б, такі надумані проблеми, коли дівчину батьки хочуть видати заміж не за коханого а за того, хто має гроші. Але, якщо замислитись, Корифеї писали не лише «з–під батога» (як відомо, іншу тематику було заборонено) а і про наболіле, про те, що вони бачили на власні очі. Їх драми були актуальними свого часу, чи зможе хтось через сто років сказати таке про нинішню тематику?
Вітчизняна театральна ситуація на сьогодні доволі складна: по–перше, немає місць для роботи молодим режисерам, а, по–друге, суспільство не цікавиться театром, як і театр, зрештою, суспільством, що й породжує взаємну ситуацію «ігнору».Крім того, існує реальна проблема комунікації – режисери просто не знають про існування багатьох сучасних драматургів. Звісно, якщо людина має хист вдало себе піарити, як от драматург Олександр Мардань, ця проблема знімається.
Про «Тиждень актуальної української п’єси»
Навесні цього року розпочався цікавий ініціативний проект «Тиждень актуальної української п’єси». Організатори охарактеризували його як «драматургічна лабораторія». Метою «Тижня» було познайомити театральних діячів та публіку із сучасними молодими, живими драматургами, які пишуть і рефлексують сьогоднішній час і простір. Але не лише знайомство із сучасними драматургами було на меті, а і спроба об’єднати розрізнені драматургічні осередки Києва та України.
Ще одним завданням «Тижня» було просто витягнути драматургів «поміж люди». Важливим є те, що формат заходу передбачав обговорення. Так, серед публіки були присутні як просто глядачі так і професіональні театральні критики, які влучно вказували на переваги та недоліки прочитаних п’єс, часто потім «один на один» спілкувалися з автором.
У заходах «Тижня» були задіяні молоді актори та режисери, зокрема Андрій Май і херсонський Центр ім. В. Мейерхольда, актори театру «Відкритий погляд», також актори Молодого театру, драми і комедії на Лівому березі Дніпра, «ДрамПортал». П’єси читали у приміщенні театру «Дах», Центрі ім. Леся Курбаса, на малій сцені Молодого театру.
Про живих і мертвих драматургів
Формат читок не новий для українського театру, але він поки що не набрав тої популярності та масштабу, як, скажімо, у Польщі чи в Росії. Вітчизняні діячі, котрим не до вподоби сучасний суперечливий текст, бояться ризику та скандалу, не можуть зрозуміти, що саме читки дозволяють дешево, безболісно й головне – майже без жодних зобов’язань познайомитися й випробувати ті чи інші тексти на аудиторії. Адже без театру, без сценічного втілення текст п’єси мертвий, більше того – авторові нема куди рости, та й нема для чого писати для театру, якщо він не бачить бодай якогось втілення своїх творів на сцені. Між живим драматургом та сценою обов’язково мусить бути діалог, наша ж сцена звикла лише до мертвих драматургів, із якими можна обговорити написане лише у форматі спіритичного сеансу. Тому, підхоплюючи багатолітній досвід російського фестивалю Любимовка, польських та німецьких ледь не щотижневих читок п’єс, «Тиждень актуальної п’єси» упроваджує цю схему ознайомлення аудиторії із сучасними творами. Крім того, читка стає корисним тренінгом для акторів академічних театрів, що звикли до однієї лише форми сценічного існування. У читці актору не можна грати, а нашим акторам такий, здавалося б, простий прийом дається надзвичайно важко. Тут є над чим попрацювати режисерові, читка вчить прислухатися до автора, забувши власні амбіції.
Про надзавдання
На «Тижні», що надзвичайно важливо, майже усі автори були молодими людьми, віком близько 30–ти років. Зміна поколінь ― це велика проблема, адже наймолодшим режисерам, які активно ставлять п’єси, уже давно за сорок. Нові ж покоління з’являються надто кволо тому, що на існуючих майданчиках для них немає місця, нові театри не відкриваються, ця діяльність фінансово неприваблива й непрестижна. Вихід із затяжної кризи вітчизняного театру ― відкриття нових вільних майданчиків, де молоді режисери зможуть здійснювати свої постановки, але для цього театр мусить стати цікавим для соціуму, мусить спантеличувати, провокувати, ставити перед публікою незручні питання. Глядач має бачити на сцені своє життя, проблеми, упізнавати себе в героях, і це, звісно, завдання для драматурга, саме із цього боку мусить прийти нова кров і нові ідеї. Саме спонукаючи наших молодих драматургів і режисерів до вільного, невимушеного спілкування, можна сподіватись через кілька років побачити результат. Адже більше просто неможливо драматургам скаржитись на режисерів, мовляв, «псують» текст, режисерам – на драматургів, що у них надто мляві конфлікти або немає характерів, а критики, ігноруючи найменші позитивні прояви, сходяться на тому, що сучасну драматургію ніхто не вміє ставити і грати.
Про трансформацію сучасної драми
Тож, за підсумками «Тижня актуальної української п’єси», можемо зробити деякі висновки. П’єси, котрі було прочитано, у більшості своїй мають нестандартну побудову, наприклад п’єса Ю.Капусти і Д.Григораша «Рідина» – це буквально розмова у інтернеті на форумі працівників закладу «Мак Дональдс», «День народження Зіни» Оксани Савченко створено у формі спілкування між сестрами по скапу, яке складається у справжню драму зі своєю історією, перед глядачем постає непідробне життя, у якому він пізнає обриси сучасного світу.
Прекрасні, мелодичні «напівп’єси», як їх називає сама автор, Катерина Бабкіна, «Три монологи» є оповідями із повноцінними, округлими образами та ситуаціями.Катерина бачить втілення таких п’єс можливим у візуально – музичному відеоряді, що ж, такий театр теж нам дуже – дуже потрібен.
Насичена, багата, соковита, але далеко не академічна і не літературна мова використовується зараз молодими драматургами. У п’єсі «Сімейні люди» Артура Млояна персонажі радісно розмовляють суржиком та не соромлячись вживають русизми, але це ніяк не заважає, навіть допомагає зрозуміти суть написаного, проникнутися долями цих справжніх людей. У п’єсі Олега Юніша «Сірі будні єнотів» майже половина тексту – нецензурні лайки. Але повороти сюжету і діалоги прописані настільки майстерно, що в якийсь момент просто звикаєш до такої форми подачі, більше того, можна знайти її досить оригінальною.
Врешті, прагнучи довести що театр сьогодні може максимально тісно вести діалог із сучасністю, організатори «Тижня» а також центр «Текст» запропонували п’єсу «вербатім», що базується виключно на матеріалах інтерв’ю, взятих у реальних людей. Глядачам було представлено ескіз вистави про місто Черкаси, восени, до речі, у Черкаському театрі йтиме вже повноцінна вистава за цими матеріалами. Коли зі сцени звучить та ж сама мова, що її чуєш на вулиці, це спантеличує, когось обурює а для когось стає справжнім відкриттям у театрі.
Та драматургічні досліди проходять не лише у царині мови. Сама структура п’єси змінюється, самоцінними стають ремарки, як у п’єсі Наталії Ворожбит «Суперечливі почуття», читка якої відбувалася у постановці Владислава Мойсеєва, художнього керівника Молодого театру.
«Дорога до моря» – перша велика п’єса молодої авторки Ольги Мацюпи. Художня тканина твору неоднорідна і складається з кількох нашарувань – мрій, спогадів і реальності, що перетікають одне у одне. Образно насичена, ця п’єса спонукає читача задіяти власну уяву, малюючи своє далеке, недосяжне море.
Про творців
Театр ― найактуальніший вид мистецтва, вистава існує рівно стільки, скільки вона йде на сцені, навіть зафіксовані на відео спектаклі втрачають свою найважливішу цінність — подих життя. Тому так важливо сьогодні повернути це життя на сцену, зініціювати спільну роботу режисера з драматургом. Століття режисерського театру минуло, режисер відвоював собі вагоме місце в театральному процесі, місце деміурга, яке тривалий час в історії театру займав драматург. Сьогодні у світі популярні тенденції до утворення режисерсько–драматургічних тандемів, коли двоє творців —слова і дії роблять спільний новий проект, зрозумілий третьому творцеві в театрі — публіці.
Зараз в Україні розпочав свою діяльність і лондонський театр Роял Корт, що вже більше ніж 20 років працює із закордонними драматургами, ділячись досвідом і технологіями створення п’єс. Роял Корт наприкінці квітня обрав 7 українських драматургів, п’єси яких було прочитано в рамках «Тижня».
Про можливість вибуху
Організатори не позиціонують твори, які були презентовані на «Тижні актуальної української п’єси», як найкращі, адже треба бути чесними й розуміти, що в кращому випадку ми маємо в укрсучдрамі середній рівень. Цей захід запропонував огляд того, що вже існує,того, що було надіслано на конкурс, оголошений в квітні 2011.
Сьогодні ми маємо невтішні приклади того, як наші співвітчизники, не витримуючи глухого й сліпого навколишнього середовища, в’язкої атмосфери болота, реалізуються успішно за кордоном. І Максим Курочкін, і Наталя Ворожбит, і трагічно загибла Анна Яблонська, яку помітили на батьківщині лише у зв’язку з її смертю, популярні в Росії, Англії, Німеччині. Зараз критична маса молодих людей, які хочуть працювати в театрі, нарешті зібралася, і наразі є можливість її «вибуху», цю можливість ніяк не можна втрачати.