Вистава “Лицар храму”, сучасна притча про війну, лицарські чесноти, гідність, братовбивство, реінкарнацію душ. Львівський обласний академічний музично-драматичний театр ім. Юрій Дрогобича. Прем’єра відбулася 5 травня 2016 р.
Режисер-постановник – Влад Сорокін.
В ролі Степана – Борис Великий.
Світлини Anastasia Kanarska
https://www.flickr.com/photos/130030334@N02/sets/72157667831131711
З неопублікованого, або, коли є що сказати. From not published
…В Львівському обласному музично-драматичному театрі імені Юрія Дрогобича – прем’єра. На Камерній сцені, невеличкій – лише на 40 місць, молодий режисер Влад Сорокін запросив на першопрочитання п’єси Тетяни Іващенко «Лицар храму». П’єса написана у 2014 році, як відгомін Майдану. Історія чоловіча, жорстка і сувора у своїй жорсткості. Коли прочитала її вперше, думала, що не знаю режисера, який би мав сміливість її поставити, а ще більше не знаю актора, який міг би це зіграти. Хоча лукавлю, актора уявляла. Це міг би бути Григорій Гладій. Але… Отже, Дрогобич. Місто зустрічає сецесією, яка просто зникає на твоїх очах, неймовірною кількістю безпритульних псів і, базаром. Театр – оаза затишку. Квіти, рибки, черепашки… затишок, здається, не впишеться в жорстку чоловічу драматургію Тетяни Іващенко. Обірвані шматки фіранок гнітюче звисатимуть завісою, затишок поступово відійде на другий план. В мить згадається авторський епіграф до п’єси: «В житті трапляться навіть таке, чого в житті не трапляється ніколи». На сцену, захаращену безліччю ящиків-кліток вийде актор Борис Великий, вийде на прю зі сценою і… світом. У нього не буде часу на паузи, на роздуми, у нього не буде партнерів, лише співрозмовники (чи, радше – слухачі) у вигляді гвинтівки та манекену та, й записаний фонограмний голос. Вайлуватий дядько почне свою «війну» з… голубами, які попсували його улюблену куртку. Ніщо в його образі не асоціюватиметься з найманим вбивцею, тільки промовлені слова будуть тому свідченням. Він промовлятиме їх приглушено, дратуючись на мізерні речі, манекен – людина, свідок його балаканини, переноситиметься у різні кінці мініатюрної сцени: то лежатиме горілиць, то заповнить собою авансцену, куртка Степана – Бориса Великого додасть йому, манекену, відчуття аlter ego, чи стане цей манекен то – проoбразом ворога, то – друга. Степан – Борис Великий асоціативно спілкуватиметься з рушницею, торкатиметься її ніжно, наче гладить тіло єдиної коханої жінки, тим страшніше звучатиме в його русі бажання пострілу. Хто він – лицар чи жертва? У цій виставі ми не отримаємо відповіді на це запитання, як і на багато інших питань, які виникатимуть протягом цієї коротенької 50-хвилинної вистави, бо режисеру, як і багатьом іншим режисерам у наш час, слово видається зайвим. П’єсу порізано майже ґвалтовно, тому багато залишиться для глядачів незрозумілим. Зокрема, чому в сни людини, яка стріляла на Майдані, приходить брат Роланд – тамплієр, як переплітаються ці різні часові історії? «Маю серце. Шансу не маю» – одна реплік Степана, навіть не пам’ятаю , чи вона прозвучала у виставі, але вона дуже асоціативна до становища актора Бориса Великого у співпраці з режисером. Важко працювати з актором, на це потрібно бажання і багато часу. То ж з радістю режисер заховався за багатовимірністю та асоціативністю сценографії, створеної Юлією Гнатенко, де ящики перетворюються то у грати в’язниці (ось за ними зловісно видніється тінь манекена, наче пересторога, що там може опинитися кожен із нас), то ящики стануть хрестом-розп’яттям, під яким втрачатиме останні сили Степан – Борис Великий. Він так хотів наступити на хвіст лева! Слів бракне. Чомусь з пам’яті виринуть рядки Антонича, які як епіграф до своєї вистави використав Володимир Кучинський: «Прасловом, наче зерном простим, хай вцілю в суть. Мов птаха трелем.» Так хочеться досказаності історії, але кожна творча особистість має право на свою інтерпретацію. Влад Сорокін вибрав свою дорогу. Для нього вона була нелегкою, бо здається, ще ніколи не залишався з актором на одинці. В театрі працює чудовий балетмейстер Сергій Дмітрієв, який завжди приходить на допомогу режисеру і, зі своїм балетом дограє недогране і недосказане, а тут – лише один актор. Крок перший, сміливий і, подоланий достойно.